Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > ЗАЛИШЕНЕЦЬ Чорний Ворон


З


Під'їжджаючи надвечір до Гайсина, я вирішив підкотити прямо до тутешнього військкомату, аби мені підсобили з ночівлею. Часом безпечніше йти напролом і вимагати офіційного сприяння, ніж самотужки шукати нічлігу, привертаючи зайву увагу. Тож розпитавши в людей, де військовий комісаріат, я під'їхав до цегляної будівлі, пофарбованої в червоно-рудий колір.
— Всє на мєстє? — спитав у вартового на ґанку.
— А кто вам нужєн?
— Комісар, разє нє понятно?
— Трєтій кабінєт справа!
Я пройшов коридором, відчинив треті двері і, не зважаючи на чергового в передпокої, без пояснень завітав до свого «колеги».
І ось тут, по правді сказати, я розгубився.
Він сидів за столом і дивився на мене.
Я стояв біля дверей і дивився на нього.
Ми мовчки впізнавали один одного, мовчки дивувалися цій несподіваній зустрічі, чекаючи, хто обізветься першим.
— Ти?.. — він підвівся з-за столу.
— Да, товаріщ Калюжний. Очєнь рад нашєй встрєчє.
— Я тожє… Но… ведь ти…
Колишній штабний поручник Афанасій Карпович Калюжний, він же Фаня-Панас, розгубився не менше за мене, бо, крім нашої зустрічі в Умані, не міг не згадати, як заскочив мене, «бандита», в батьківській хаті і, спасибі йому, таки виручив. Тепер він стояв спантеличений, намагаючись угадати, чи перед ним і справді червоний комісар, чи перевдягнутий гайдамака, який прийшов витрясти з нього душу.
— А что я? Жізнь мєняєтся. Я, мєжду прочім, твой должнік.
Ми потроху розговорилися, а коли Калюжний довідався, в якій справі я до нього зайшов, то зовсім ожив.
— Нікуда я тєбя не отпущу! Пєрєночуєш у мєня.
Він не спитав у мене документів, бо, мабуть, про дещо здогадувався. Зрештою, Калюжний був не перший серед совєтських службовців, хто нам співчував. Йому знов заціпило, коли я сказав, що моя дружина, яка зосталася на возі з дитиною, — це його давня знайома вчителька, котра працювала в уманському дивізійному штабі.
— Невже Тіна?! — від хвилювання Калюжний заговорив українською.
— А хто ж іще?
— Справді… Була ще Манюня. Але ж вона… зі мною.
— Ти одружився з Манюньою?
— Гайсин від Умані недалеко, — сумно всміхнувся Калюжний. — Поїхав і забрав. Так що сьогодні гуляємо!
Чи треба казати, як радо зустріла нас Манюня? Не знала, за що хапатися. Молодчинка! Вона таки вимуштрувала свого шулявського Фаню на Панаса — вдома вони розмовляли рідною мовою. У Калюжного це виходило набагато краще, ніж тоді, в Умані, під час нашої першої зустрічі. Хоча тут могла бути заслуга не тільки Манюньої — невдовзі я довідався про гайсинського воєнкома таке, що значно піднесло його в моїх очах.
Здогадуючись, що я не той, за кого себе видаю, Калюжний після чарки розв'язав язика.
Коли Манюня з Тіною, приспавши Ярка, шушукалися в сусідній кімнаті, він запропонував випити ще і ще, ніби набирався хоробрості. Самогон був міцний, але довго його не брав. Врешті-решт Калюжний важко поглянув на мене спідлоба.
— Ось ти вважаєш мене перебіжчиком, що пішов служити до більшовиків. Зневажаєш, осуджуєш…
Я зробив здивоване лице, але він тільки хмикнув, мовляв, не переч, я знаю, про що кажу. І запитав:
— А ти знаєш, скільки наших пішло до червоних після того, як Петлюра розстріляв полковника Болбочана? Ні? Отож-бо. Ти не думай, я тоді з Умані попав у Першу запорізьку дивізію Петра Болбочана. То був справжній вояка — завжди йшов у першій лаві. Це тобі не Петлюра, який за все своє життя не вбив жодного ворога, навіть не стрельнув у його бік…
— У Головного отамана інші завдання, — сказав я.
— Авжеж, — Калюжний долив собі в чарку і, вже не запрошуючи мене, випив до дна. — У них там в уряді та штабах у всіх були інші завдання. Бо там зібралися польські підпанки, австрійські фендрики резерви, кар'єристи й авантурники… Без фаху й царя в голові. Тільки й дивилися, щоб їх часом хтось не підсидів. А тут з'являється Болбочан, який без їхньої допомоги розчищає від москальні пів-України, Крим і… заживає слави й любові серед вояків. У вісімнадцятому році ніхто не мав такого авторитету, як Болбочан. Та ось у січні дев'ятнадцятого Волох з наказу Петлюри арештовує полковника. Кілька місяців його тримають під вартою і доводять до божевілля…
Калюжний знову налив собі й подивився на мене каламутними очима.
— Потім його таки звільнили і на початку літа Болбочан уже брався до військового діла. Всі, хто знав полковника, намагалися підступитися ближче до нього, кожен хотів потрапити під його крило: ну, мовляв, тепер почнеться. Але це викликало в Петлюри чорну заздрість, ревнощі… Запам'ятай! — підвищив голос Калюжний, і я побачив, як у його каламутних очах тверднуть зіниці. — Якраз тоді надійшов наказ знищити Болбочана. За непослух перед вищим командуванням. Чий наказ? Ти не знаєш?
Я знизав плечима: ні, не знаю.
— Розпорядився той, хто заздрив і прибирав конкурентів на майбутнє.
— Без суду? — спитав я.
— Ну, суд був, — криво посміхнувся Калюжний. — Із галицьких жовнірів. Але що це міняє? Слухай сюди. Сталося це на станції Балин, під Кам'янцем. Болбочана тримали у вагончику… Серед ночі його розбудили й повели на пустир, де вже була викопана яма. Чотою, що мала наказ розстріляти Болбочана, командував сам начальник контррозвідки Чеботарьов. Чув про такого? Головний петлюрівський чекіст. І в тій чоті був я… Надворі червень, а мене пробирав такий холод, що я цокотів зубами. Ми, вояки, ховали один від одного очі, та на команду Чеботарьова всі звели рушниці.
Я чув, як усихає мій палець на спусковій скобі. Болбочан стояв босий, у штанах, у білій сорочці й усміхався до нас якоюсь несьогосвітньою посмішкою. Чеботарьов подав команду «Вогонь!», але жоден із нас не вистрілив. «Спасибі, хлопці», — тихо мовив полковник. Він усе ще не вірив, що його розстріляють. Та Чеботарьов повторив команду. Ми знову звели рушниці, які цього разу гахнули, але Болбочан не впав. Усі кулі пройшли мимо, бо ми хотіли перехитрити один одного, ніхто не хотів убивати Болбочана. А він стояв і всміхався… Тоді розлючений Чеботарьов покликав іншу чоту, а нам сказав: дивіться, боягузи, як треба виконувати накази.
Ударили рушниці, проте полковник навіть не здригнувся. Лише посміхався. Чеботарьов не витримав, підбіг і вистрілив із бравнінга. Болбочан упав, з його грудей вирвався стогін, таке, знаєш, протяжне «о-о-ох». Чеботарьов підскочив до напівмертвого полковника і став гатити його ногами, стріляв і знов бив носаками чобіт. А тоді зіштовхнув тіло в яму…
Калюжний, обхопивши руками голову, зціпив зуби. Помовчав, потім сказав:
— А наступного дня я вже був у більшовиків. Не хотілося ждати, поки спитають, чого відмовився виконувати наказ. Пристав до першого-ліпшого червоного полку. Тоді, в дев'ятнадцятому, це було просто, ніхто не питав, де ти гуляв раніше.
Він підняв чарку і, не підводячи очей, знову випив.
— І знаєш, що найстрашніше? — скинув ураз головою. — Те, що я ні за чим не шкодую. Уже тоді було видно, що з такими поводирями нам перемоги не бачити. Після арешту Болбочана й отаман Григор'єв перейшов до більшовиків. Я ще тоді зрозумів, що цій державі хана. У цій державі…
— Ніколи не кажи: в цій державі, — перебив я його. — Так завжди казали ті, для кого вона чужа. Кажи: наша.
— Наша? — витріщив на мене очі Калюжний. — А де ж вона, та наша держава? Її немає.
— Є вона, — сказав я.
— Де? Покажи!
— У лісі. Там совєтської влади нема. Там діють закони УНР.
— Ну, хіба що… А я не хочу сидіти в лісі, — сказав Калюжний. — Не хочу мерзнути й ждати, поки мене звідти викурять. Краще я сидітиму в теплі й лупитиму шкуру з того бидла, що не приєдналося до нас, коли було треба. І тобі те раджу. Чуєш? Лупити шкуру з тих розжирілих на непі селюків, які готові тебе сьогодні продати.
— Це все одно, що карати дітей, котрі не знають, що вони коять.
— Знають! Вони тільки придурюються, що нічого не знають. А коли виставлять ціну за твою голову, ці простачки швидко змикитять, що їм робити. Один поперед одного побіжать…
— Ти шукаєш собі виправдання? — спитав я.
— Перед ким? — насторожився Калюжний.
— Перед собою.
— Не треба мені ніякого виправдання. Я й сьогодні згоден сидіти в лісі, але так, щоб усі разом. Разом з отими хитрими селюками і з тими верховодами, що керують з Тарнова. Вони по закордонних готелях дівок лапають, а ти годуй вошей, щодня дивися в очі смерті і жди, поки вони виплодять черговий універсал! Ні, з мене досить їхніх універсалів! Краще я спатиму біля теплої циці, а там воно ще покаже, хто більше зробив для неньки. Там видно буде!
Калюжний потягся до чарки, та враз передумав і важко підвівся з-за столу.
— Пора спать, я тебе забалакав. А ти все мовчиш, — він тверезо подивився на мене. — І правильно робиш.

Попередня
-= 63 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 14.

Останній коментар

максим 05.12.2019

Дуже гарний твір, реалістично до дрібниць описані події, побут, настрій персонажів. Хоч і знаєш на перед чим закінчилася війна з москалями, всеодно до найменшої краплини душі пробирає, пронизує ця оповідь. Сам розумієшь, що безвихідь у цій війні, селяни вже виснажені та зневірені, але у козаків залишається тільки один шлях, і його потрібно пройти по совісті.... Всім рекомендую прочитати, і як вже правильно сказано - обов"язково включити до шкільної програми або програми вищих навчальних закладів.


Олена 22.09.2019

Захоплюючий твір про історію нашого краю, наче події сторічної давнини, минулося ,
але як перекликається з сучасністю і проникає глибоко в душу, велика вдячність
автору за цей чудовий роман.


Ольга 14.02.2018

Це великий твір великого автора. Тримає до останнього слова. Найкраще, що я читала
від українських сучасних письменників. У шкільну програму обов'язково!


Додати коментар