Слава ЗСУ!

5

Що ближче ми добиралися до кордону, то все більше червоноармійців кублилося по «визволених» селах, і ставали вони дедалі нахабніші, чимраз пильніше приглядалися до червоного комісара, що так звільна собі роз'їжджав у парі з вродливою панною непролетарської зовнішності. В одному селі, вже майже перед самими Дунаївцями, ми раптом опинилися серед цілої зграї розлючених більшовиків, які металися від хати до хати, видно, когось шукали й не могли знайти. Ця банда обступила нашу підводу, і запінений юда у шкірі визвірився до мене з хамською зверхністю:
— Что вєзьош, спєкулянт? Вакруг пално контри, а ти здєсь праґулкі устраіваєш! Баришєн катаєш…
Ох, з яким задоволенням я продірявив би йому макітру зі свого законного нагана, та оскільки зараз не міг дозволити собі таку розкіш, то спроквола повернувся до горлодера всією статурою і, твердо дивлячись у його баньки, поволі, дуже поволі дістав із внутрішньої кишені посвідку.
Він трішки розгубився, адже не вимагав у мене ніяких документів, та все-таки змушений був узяти папір і тим самим піддатися моїй волі. Горластий притих і, наморщивши під шкіряним козирком лоба, втупився в посвідку матусівського воєнкома Сємьонова. Він ворушив губами, натужно зводив докупи брови, і мені здалося, що бідолаха не вміє читати, він тільки приглядається до печатки. У цьому іродовому війську часто вибивалися вгору неписьменні завзятці, які брали своє не кебетою, а горлянкою. Але цей таки тямив трохи й читати, бо раптом спитав:
— А ґдє жє рєбьонок?
— Спрятался, — сказав я, показуючи очима на Ярків сповиток.
Він таки не витримав, відхилив ріжок ковдри, і тут наше тихе, наше золоте дитятко чи не вперше за всю дорогу заплакало.
— Віноват! — посіпака швиденько прикрив Яркове личко ковдрою, однак той розкричався ще дужче.
— Ну ви і впрямь как нє рускій! — сердито сказала Тіна і, майнувши в повітрі ніжками, обтягнутими чорними гарусовими панчохами, перекинула їх з крижівниці до воза. Взявши Ярка на руки, вона заколисала його з такою ніжністю, що в мене стислося серце.
— Т-ш-ш-ш…
— Єзжайтє, всьо в акуратності, — сказав іродів лакиза, віддаючи документ.
Я таки правильно передбачив, що хоч який то клопіт з малям у далекій і небезпечній дорозі, але й допомоги, дивися, від нього ще більше. І тепер, коли Ярко знов нас виручив, мені навіть стало совісно, що я мовби зумисне взяв цю дитину задля власної вигоди, скористався з безпорадності сироти-немовляти, щоб доточити собі хай крихту, але справдешнього життя, нехай не свого — позиченого, проте сущого в живій любові і правді. А що, як Веремій живий, — часом підкрадалася непрохана думочка, — а що, коли він раптом об'явиться й кинеться шукати свого сина?.. Дай Боже, казав я собі, дай Боже, аби він був живий, аби він шукав своє дитинча, бо там, куди я його відвезу, і значно більше надії на порятунок і на зустріч батька із сином. А з другого боку підступав гострий сумнів, чи так я чиню з Тіною, якій, що не кажи, накинув чуже дитя, пов'язав Тіну її ж таки власним сумлінням, не лишаючи для неї самої жодного вибору, дарма що робив те з найщирішою вірою в добро і спасіння.
Ось така виходила історія з цією золотою дитиною, яку не зуміло схопити іродове військо і яку я мусив везти до чужого краю.
— Я знаю, про що ти думаєш, — сказала Тіна, коли ми виїхали за село.
Вона поклала Ярка на воза і знов опустила ноги на крижівницю.
— Про що, моя пташко?
— Про те, що ми з тобою, немов Йосип з Марією та дитятком, утікаємо від Ірода до Єгипту.
— Ти моя радість, — сказав я і, прихиливши її до себе, поцілував у просвітлені очі. — Я кохаю тебе.
— Як? Скажи, як ти мене кохаєш?
— Якщо ти читаєш мої думки, то знаєш.
— Ні, я хочу почути. Будь ласка. Як ти мене кохаєш?
— Смертельно.
— Як це?
— Так, що можу задихнутися від щастя.
— Не бренькай.
— Чого б я тобі брехав?
Трохи помовчавши, вона сказала:
— Не муч себе. Ти все робиш правильно.
Я подивився на неї з тамованим подивом. Тіна таки читала мої думки.
— Ти навіть не уявляєш, як усе мудро. І яка я вдячна тобі.
— Справді? Ти ні за чим не шкодуєш?
— Ні крапельки, — сказала вона. — Якщо все вийде так, як ти задумав, це буде неймовірне диво. А в нас усе вийде, правда ж?
— Авжеж, — сказав я. — Ми вже зробили багато.
— Про одне ще хочу тебе попросити.
— Що саме?
— Коли ти нас знайдеш… Ну, потім, коли повернешся після всього і знайдеш нас у чужому краї, то не лишай мене більше ні на один день, добре?
— Звісно. Чому б я тебе лишав?
— Ну, всякі справи бувають. Але ти мене не кидай так надовго, бо я більше не витримаю. Я вмру без тебе.
— Дурненька. Не загадуй поганого.
— Тоді давай помріємо про хороше. Розкажи, як ми з тобою житимемо.
— І хорошого я теж давно собі не загадую, — сказав я. — Доля лукава до нас. Хоча б не втратити того, що є.
— А що в тебе є?
— Ти, моя пташко.
— Не тільки. Знаєш, у мені постійно живе одне відчуття, про яке я соромлюся тобі сказати.
— Даремно. Який між нами може бути сором?
— Мені здається, що цю дитину народила я.
— Це ж добре, — сказав я. — Ти будеш справжньою матусею.
— Ні, навіть не здається, а… я ж кажу, таке відчуття у мені живе. Що я народила цю дитину від тебе. Що Бог нам послав її не випадково. Тут є якесь знамення.
— Звісно, — сказав я. — Нічого в цьому світі не буває випадкового.