Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > ЗАЛИШЕНЕЦЬ Чорний Ворон

* * *

Без роботи, звичайно, нудилися. Перечистили зброю, перелатали одяг, порозказували один одному все, що знали. Вовкулака журився за своєю кобилою: Тася — дівка з характером, не кожен догляне за нею. Якось Вовкулака, купаючи Тасю в Тясмині, ненароком зачепив її під хвостом, то так хвицнула, що він ледве без яєць не зостався.
— Ну, яйця — то півбіди, — спроквола мовив Ладим. — Добре, що вона тобі зуби не виперділа.
— Це у вашому Яру такі шуточки? — образився Вовкулака.
— Слухай, Ладиме, — перебив їх Невіруючий Хома, щоб часом не завелися. — А що ви робите у своєму Яру цілу зиму?
— Вишиваємо, — позіхнув Ладим.
— І мужики? — не повірив Хома, хоч знав, що Ладим вишиває нівроку. Завжди має при собі голку з червоною ниткою і, як уб'є москаля, мережить на шлику своєї шапки хрестика. Буває, що й не одного. Тепер той шлик нагадував розшиту лиштву.
Серед хрестиків було трохи й білих — Ладим устиг повоювати і з денікінцями.
— У нашому Яру мужиків немає, — поважно сказав Ладим.
— А хто ж там у вас?
— У нас пани-господарі.
— Он як. Слухай! — Хома перевів недовірливий погляд на Вовкулаку. — А ти звідки взяв, що твоя Тася дівка?
— У неї очі ясні.
Про дівчат вони теж балакали. Їх послухати — то любку мав кожен. Вірилося хіба що Козубу. Він так розповідав про свою Ярину, що всі притихали й дивилися на нього «ясними очима».
Суворе, навіть хиже обличчя Козуба лагідніло від сором'язливості. Недовго він зустрічався з Яриною, але одного разу вони «побували на небі». Івасю, — сказала Ярина, коли проводжала його до лісу. — Ти до мене повернешся. Та коли що… не може так бути, щоб ти не залишив після себе сина.
Козубу вірив навіть Невіруючий Хома. В іншого він запитав би: «То як там на небі?», а тут прикушував язика.
Набалакавшись, вони різалися в карти. Одну колоду вже стерли на клоччя й намалювали нові. Ворон пожертвував на те шість аркушів із рудого зшитка, якого він «позичив» у кореспондента газети «Червоний Жовтень», коли вони виходили з Народного дому. Аркуші порізали на тридцять шість гральних карт, — чим би діти не тішилися. Давно помічено, що коли гурт людей поселити на одному тісному клаптику, то рано чи пізно між ними починаються сварки. Бо в кожного є свої звички і недогоди: той ночами хропе, той такий балакучий, що від нього болить голова, а той дратує вже тільки тим, що весь час перед очима. Ворон помітив, що найчастіше суперечки виникають під час гри в карти.
Спершу грали на «погони», потім на щиглі (ну, як діти), тоді на якісь дрібні речі, а коли В'юн програв Козубові свого «штаєра», отаман розізлився украй. Він відклав убік томик Гамсуна, якого перечитував удруге, бо на цю зиму не встиг запастися книжками — окрім «Кобзаря», в його польовій бібліотечці була ще збірка драматичних творів Лесі Українки, подарована Тіною (чи не її рукою в «Одержимій» підкреслено рядки: «Месія: Що значить, жінко, віддати душу? Міріам: Значить — буть готовим загинуть за любов»), завалялася також «позичена» у більшовиків книжечка «Три мошенника» про Мойсея, Христа і Будду й ось цей томик Кнута Гамсуна, якого Ворон відклав убік, почувши, до чого дійшла вже гра.
— За таке вуркаганське поводження зі зброєю, кожен, хто б то не був, підлягає військово-польовому суду, — сказав він. — І заслуговує… оголошення поза законом.
Це означало, що В'юн мусить назавжди від них піти, не маючи права пристати до іншого загону. Всі розгублено дивилися на отамана, який не мав звички змінювати своє рішення, але заковика була в тому, що жоден із них, навіть якби дуже хотів, не мав права до весни покидати землянку. Отже, оголошений поза законом підлягав розстрілу.
В'юн, без того блідий, став схожий на мумію.
Козуб хотів було мерщій повернути йому револьвер, але наштовхнувся на важкий погляд отамана.
— А ти не рипайся, — сказав Ворон Козубові. — У самого рило в пір'ї. Проти «штаєра», либонь, кольта ставив, не ґудзика?
— Так, пане отамане…
Хлопці перезирнулися — вони знали, що Козуб проти «штаєра» закладав свій трофейний годинник «Сута».
— Спершу поставиш револьвер, потім коня, а далі? Всіх нас? Хіба ми святили зброю для того, щоб грати на неї в карти?
— Цей револьвер не свячений, — сказав В'юн. — Я сам забрав його у «червінця».
— Немає значення, — відрубав Ворон. — Ніхто з нас не має права торгувати зброєю.
— Ми не торгували, — пошепки мовив В'юн.
— Міняли, закладали, перепродували — це одне й те саме. І замість того, щоб вчасно схаменутися, він ще й виправдовується. Ви обоє заслуговуєте розстрілу! Та якщо програний револьвер один, то зробимо вам поблажку, — Ворон прискалив око. — Нехай помре хтось один із вас двох.
Вовкулака вже здогадався, що батько отаман вирішив тільки полякати «бісових дітей». Ще років два тому, може, так і було б, але не тепер, коли їх зосталася жменька. Тому Вовкулака підіграв отаманові:
— Еге, тільки один.
Приголомшені козаки мовчали. Кожен відчував, що тут щось не так, що присуд отамана вкрай суворий, тим більше стосовно Козуба, який узяв на себе половину вини. І що це за рішення — нехай помре хтось один із двох?
Отаман пояснив:
— Якщо ви такі картярі, що вам уже й револьвери не потрібні, то зіграйте на своє життя. Одну партію. Той, хто виграє, житиме. І виконає вирок.
Козаки насупилися, важко прикидаючи, що ж це воно виходить.
Козуб із В'юном першими втямили, що й до чого, і сіли за стіл один проти одного. Вовкулака взяв саморобну колоду карт, почав тасувати, вони, благенькі, розліталися, падали. Вовкулака їх підбирав і знов намагався перемішати. Нарешті простяг колоду Козубові, запрошуючи зсунути. Козуб похитав головою, і так само зробив В'юн. Тоді Вовкулака поволі роздав по шість карт, засвітив козирем винового туза. Козаки, затамувавши подих, стали поза спинами гравців.
Козуб узяв карти, поволі розтяг їх віялом і, не побачивши жодного козиря, сказав до В'юна:
— Ходи.
В'юн так само неквапом подивився у свої карти, перевів погляд на Козуба, на отамана, тоді обвів очима козаків, що стояли за спиною в його суперника. І кинув карти на стіл.
— А що тут грати, коли вже зіграно, — підвівся він з-за столу. — Моя карта бита ще в попередній партії. Я готовий.
— Пане отамане, — озвався Вовкулака, який стояв позаду В'юна. — Мені здається, що є обставини, які можуть пом'якшити вирок.
— Кажи.
— По-перше, Козуб не заставляв свого кольта. По правді кажу, що він ставив годинника. Але обмовив себе, щоб понести покарання разом із товаришем.
— А по-друге? — примружив око Ворон.
— По-друге, пане отамане, В'юн настільки усвідомив свою вину, що сам засудив себе на смерть. По правді кажу, подивіться! — Вовкулака перекинув В'юнові карти лицем догори, і всі побачили шість козирів — від винової вісімки до короля. Це справді був дивовижний жереб.
— Гм… — «завагався» Ворон.
— Отамане… — тихо озвався Сутяга. — Хлопці погарячкували.
— Погарячкували, — в один голос проказали Ладим і Карпусь.
— Погаляцькували, — жалісно мовив Ходя.
— Що ж, тоді можна пом'якшити вирок, — «похитнувся» Ворон. — Оскільки винуватці покаялися, не рятували свою шкуру, а ставили вище за все козацьку товариськість, постановляю: всипати їм для очищення совісті по двадцять шомполів.
«Ху-у-у», — полегшено видихнули козаки, і їхні натягнуті, як бубони, лиця розпружилися.
— Тобто вони один одному всиплять, — вів далі отаман. — Дайте їм замашного шомпола. Бажано від «Арісака»[*], щоб синя була срака.
Тут уже козаки засміялися, та не до сміху було В'юнові.
Йому першому випало спустити штани й лягти на лаву. Козуб узявся до «очищення совісті» не на жарт. Він високо заносив шомпола над головою і, шмагаючи В'юна по озаддю, за кожним ударом запитував: «А будеш? А будеш?» В'юн звивався, як в'юн, але, закусивши рукав, не ойкав і не стогнав, а тільки рикав.
Після двадцяти ударів він ще трохи полежав на лаві, потім підвівся і, п'яно хитаючись, почав намацувати опущені до колін штани, показуючи всім свого двоколісного кулемета. Трохи отямившись, В'юн узявся шомполувати Козуба, — а будеш? — але той теж не кричав, не стогнав, а тільки, як байбак, посвистував носом.
В'юн востаннє цвьохнув шомполом і відвернувся — на його лобі поблискували крапельки поту. Козуб і далі лежав, ніби, втративши лік ударам, ждав наступного. Нарешті підвівся, дістав із кишені «штаєра» і подав його В'юнові. Потім каламутними очима подивився на Ворона.
— Спасибі, батьку, — сказав він. — Та якщо можна, налийте чарку.

Попередня
-= 73 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 14.

Останній коментар

максим 05.12.2019

Дуже гарний твір, реалістично до дрібниць описані події, побут, настрій персонажів. Хоч і знаєш на перед чим закінчилася війна з москалями, всеодно до найменшої краплини душі пробирає, пронизує ця оповідь. Сам розумієшь, що безвихідь у цій війні, селяни вже виснажені та зневірені, але у козаків залишається тільки один шлях, і його потрібно пройти по совісті.... Всім рекомендую прочитати, і як вже правильно сказано - обов"язково включити до шкільної програми або програми вищих навчальних закладів.


Олена 22.09.2019

Захоплюючий твір про історію нашого краю, наче події сторічної давнини, минулося ,
але як перекликається з сучасністю і проникає глибоко в душу, велика вдячність
автору за цей чудовий роман.


Ольга 14.02.2018

Це великий твір великого автора. Тримає до останнього слова. Найкраще, що я читала
від українських сучасних письменників. У шкільну програму обов'язково!


Додати коментар