Слава ЗСУ!

Селянин відповів, що це він і є. Пан сказав йому, щоб ішов за ним і знайшов украдені гроші.

— Гаразд, пане, — відповів той, — але нехай зі мною їде й моя жінка Грета.

Панові байдуже — хай їде й жінка. Посадив обох у карету, і поїхали. А як приїхали до пана, то там на них чекав уже накритий стіл, і пан запросив лікаря пообідати разом.

— Гаразд, — сказав селянин, — але жінка моя також нехай сідає. — І вони сіли їсти.

Коли перший слуга вніс смачну страву, селянин штовхнув жінку під бік і сказав:

— Грето, це перший.

Він хотів сказати, що це перший приніс їжу, а слуга подумав, що лікар хотів сказати: «Це перший злодій». Воно й справді було так, отож слуга страшенно злякався і сказав своїм приятелям, із якими разом украв гроші:

— Лікар усе знає, кепська справа, він сказав, що я був перший.

Другий зовсім не хотів нести їжу, але мусив. Щойно він увійшов із таріллю, селянин знову штовх свою жінку й каже:

— Грето, це вже другий.

І цей слуга неабияк злякався та хутчій вийшов з кімнати.

І з третім вийшло те саме. Селянин знову сказав:

— Грето, це третій.

Четвертий уніс накриту покришкою миску. Пан тоді обернувся до лікаря й мовить:

— Ану покажи тепер своє мистецтво і вгадай, що лежить в цій мисці. [72]

Звідкіль же сердешному було знати, що в тій накритій мисці? Він подивився на миску і скрушно вигукнув:

— Ох, бідний Раче, попався нарешті! А в мисці якраз і справді були раки. Пан скрикнув у подиві:

— Ти ба! Та він же знає все! І де мої гроші, також знає!

Слугу взяв великий страх. Він моргнув лікареві, мовляв, вийди на хвилинку, і коли той вийшов, усі четверо слуг признались йому, що це вони вкрали гроші, й пообіцяли показати, де вони сховані, а його добре винагородять, тільки хай їх не виказує, бо вони тоді пропащі. І вони справді повели його туди, де були сховані гроші.

Лікар, радісінький, вернувся до пана, сів за стіл і сказав:

— Пане, тепер я хочу попитатися в своєї книги, де саме заховано гроші.

Тим часом п'ятий слуга заліз у піч, щоб підслухати, чи справді лікар ще щось знає. А той сів собі, гортає буквар, шукаючи півника, і ніяк не може його знайти. Нарешті каже:

— Чого ще й ти ховаєшся, все одно вилізеш! А слуга в печі подумав, що це про нього, з переляку вискочив і кричить:

— Він знає все!

Ну, тоді лікар показав панові, де його гроші, але не сказав, хто їх украв, отримав і від пана й від злодіїв чималу винагороду і прославився на весь край.

ДУХ У ПЛЯШЦІ

Жив колись на світі бідний дроворуб, і працював він з ранку до пізньої ночі. Наскладавши нарешті трохи грошей, він сказав своєму синові:

— Сину мій, єдина моя дитино, на ці гроші, що я заробив гірким потом, я хочу віддати тебе в науку. Як вивчишся чогось путнього, то й мене годуватимеш на старості, коли я вже не зможу працювати і муситиму сидіти вдома.

Пішов юнак у школу і вчився так старанно, так наполегливо, що й учителі пишалися ним, і він довгенько пробув там.

Проте до кінця довчитись на міг, бо ті гроші, що наскладав батько, кінчились, і хлопець мусив вернутися додому.

— Біда, синку, — мовив засмучений батько. — Несила мені щось більше тобі дати, бо в наші тяжкі часи я можу заробити лише на хліб щоденний.

— Таточку, — відповів син, — не турбуйтеся про це. Якщо так судилося, то воно, може, для мене й на краще вийде. Якось та житиму.

І коли батько знову пішов у ліс рубати дрова на продаж, син сказав:

— І я піду, помагатиму вам.

— Е, синку, — мовив батько, — важко тобі буде, ти ж не звик до такої роботи. Та й сокира [74] в мене лиш одна, а другої катма за що купити.

— А ви сходіть до сусіди, — відказав син, — позичте сокиру, поки я зароблю на свою власну.

Батько позичив у сусіди сокиру, і назавтра, вранці–рано, пішли обидва в ліс. Син ревно допомагав батькові, працював бадьоро й завзято. А коли сонечко аж над головою стало, батько сказав:

— Треба відпочити й підобідати, то потім робота піде ще краще.

Син узяв свій кусень хліба й сказав:

— Ви, тату, відпочивайте, а я не втомився, піду трохи в лісі погуляю, пошукаю пташиних гнізд.

— От уже невсидющий, чого б я ото бігав! Ти ж так натомився, що потім і сокири не піднімеш. Сиди краще біля мене й відпочивай.

Але син пішов–таки в ліс, з'їв свій хліб, повеселішав і почав шукати в кущах птишиних гнізд. Так ходив сюди–туди, поки врешті натрапив на величезного страховинного дуба, якому, напевно, було вже кількасот років; його, мабуть, і п'ять чоловік не обійняло б. Юнак став, подивився на дуба й подумав: «Тут, напевно, не один птах змостив собі гніздо».