Слава ЗСУ!

Дівчина, не маючи більше веретена, сіла за верстак, узяла човника і почала ткати.

А веретенце стрибало все далі й далі, і саме тоді, коли нитка закінчилась, воно спинилось біля королевича.

— Що це таке? — вигукнув він. — Чи не хоче веретено показати мені дорогу?

Повернув свого коня і поїхав, куди його вела золота нитка.

А дівчина сиділа за роботою й співала:

Витчи, човнику, ти гарненький килимок,

Хай до хатоньки завітає женишок.

І раптом човник вистрибнув з рук, плигнув на поріг, а з порога надвір. А перед порогом він став ткати килим, та такий гарний, якого ще й ніхто не бачив. З боків на ньому цвіли троянди й лілеї, а посередині на золотому тлі плелися зелені рослини, стрибали зайчики, танцювали журавлі, з кущів вистромляли голови олені й сарни, зверху на вітах сиділи барвисті птахи — як живі, тільки що не співали.

А човничок стрибав сюди–туди, і здавалося, ніби килим росте сам собою.

Зоставшися без човника в руках, дівчина взяла голку й сіла шити. А кладучи стібки, заспівала: [86]

Гостра голочко, ший рівненько, вишивай,

Іде милий мій — гарно хату прибирай.

Враз голка вистрибнула в неї з пальців і, як блискавка, стала метатись сюди–туди по хаті.

Але насправді то поралися невидимі духи. Вони позастеляли столи, ослони зеленим сукном, стільці оксамитом, а на вікнах повісили шовкові завіси.

Тільки–но голка зробила останній стібок, як дівчина побачила в вікні біле перо на шапці в королевича, що його веретено вело золотою ниткою. Він зіскочив з коня, пройшов по килиму до хати і, вступивши досередини, побачив дівчину в убогій одежині, але та дівчина в ній цвіла, наче троянда на кущі.

— Ти відразу найбідніша й найбагатша, — сказав він до неї, — іди зі мною і станеш мені дружиною.

Вона нічого не промовила, тільки подала йому руку. А він поцілував її, вивів надвір, посадив на коня і привіз у королівський палац, де бучно й весело справили весілля.

А веретено, човника й голку поклали в скарбницю, де вони й досі зберігаються з великою шаною.

МОРСЬКА СВИНКА

Жила колись на світі королівна. І була в палаці, у високій вежі, зала з дванадцятьма вікнами, що дивились на всі сторони світу білого. Як вона, бувало, зайде в ту залу і гляне навкруги, то бачить усе своє королівство.

Гляне в перше вікно — бачить краще, ніж усі люди, гляне в друге — ще гостріше, третє — ще ясніше, і так аж до дванадцятого; крізь те вікно вона могла бачити все і на землі, і під землею, і ніщо від неї не могло заховатися.

А що вона була дуже гарна, не хотіла нікому коритися, а лише сама над усіма панувати, то й оголосила: тільки той буде її чоловіком, хто зуміє так сховатися, що вона його не знайде. Але хто заховається так, що вона його відшукає, тому зітнуть голову і на палю настромлять.

Перед замком стояло вже дев'яносто сім паль із мертвими головами, і довгий час ніхто не з'являвся, щоб спробувати щастя.

Королівна була задоволена і думала: «Ось тепер я вже буду довіку вільна».

Коли раптом приїжджають три брати спробувати щастя. Старший надумав, що найпевніше буде сховатися в печі, де випалюють вапно.

Але королівна помітила його в перше вікно, звеліла витягти й відтяти голову. [88]

Другий сховався в палацовому льоху, вона й того відразу побачила, і голова його прикрасила дев'яносто дев'яту палю.

Тоді виступив перед нею третій і попросив, щоб дала йому день на роздуми і щоб його помилувала два рази, як знайде, і лише за третім разом, коли йому не пощастить, хай робить із ним що хоче.

Він був такий гарний і прохав так щиро, що вона сказала:

— Гаразд, я згодна, але ніщо тобі не зарадить.

Другого дня він довго думав, де б сховатися, але не придумав нічого. Тоді взяв рушницю і пішов полювати. Побачивши ворона, він націлився в нього і тільки–но хотів вистрелити, як ворон крикнув:

— Не стріляй, я тобі в пригоді стану!

Він не вистрелив і пішов далі. Аж бачить–озеро, а в озері величезна рибина, що випливла з глибини на поверхню.

Коли він прицілився, рибина гукнула до нього:

— Не стріляй у мене, я тобі в пригоді стану! Він не вистрелив, і рибина пірнула в воду. Йде він далі, аж назустріч йому шкутильгає лисиця й просить його:

— Любий мисливцю, витягни мені тернину з ноги.

Тернину він витяг, але лисицю хотів убити і здерти з неї шкурку. Та вона сказала:

— Не вбивай мене, я тобі в пригоді стану! Юнак пустив її, а ввечері вернувся додому. Другого дня він мусив уже ховатися, та хоч як сушив собі голову, а не придумав нічого. От він пішов у ліс до ворона та й каже: [89]