Слава ЗСУ!

— Мірошником, тату, — відповів хлопець.

— А що ти приніс зі своїх мандрів?

— Нічого, тільки осла привів.

— Ослів і в нас вистачає, — сказав батько. — Краще б ти привів козу.

— Я знаю, — відповів син. — Але мій осел не простий, а золотий. Коли я скажу йому: «Глип–рип, золото сип!» — він натрусить повну скатертину золотих монет. Скличте родичів, тату, я всіх їх зроблю багатими.

— Оце мені подобається, — сказав кравець. — Тепер я відпочину на старість, не сидітиму день і ніч з голкою.

Він скликав родичів, а коли ті зібралися, син попросив їх розступитися, розстелив посеред хати скатертину і привів осла.

— Тепер дивіться, — мовив він і гукнув ослові: — Глип–рип, золото сип!

Та осел ні гривою не стріпнув, ні хвостом не махнув, стояв собі, як кожен осел, бо ні про яке золото й гадки не мав.

Бідолашний хлопець зажурився, бо зрозумів, що його обдурили. Він вибачився перед родичами, а їм довелось вертатися додому такими самими бідними, як вони й були. Кравець знов узявся за голку, а хлопець найнявся до сусіднього мірошника.

Третій брат пішов у науку до токаря. То було не таке просте ремесло, то й учитися йому довелося найдовше. Брати написали йому в листі, як господар заїзду обдурив їх останнього вечора перед поверненням додому, забрав у них чарівного столика й золотого осла.

Коли хлопець опанував токарське ремесло й захотів вирушити у світ, майстер сказав йому: [142]

— Ти був добрим челядником, і я за це дарую тобі торбу. А в торбі схований дрючок.

— Торбу я візьму, вона знадобиться в дорозі, — мовив хлопець. — Але навіщо мені дрючок? Тільки зайвий тягар носити.

— Я тобі поясню, — відповів майстер. — Коли тебе хтось скривдить, ти тільки скажи: «Ану з торби, дрючечку!» Дрючок зразу вискочить і почне так жваво танцювати по спині кривдника, що той тиждень не зможе ані встати, ані ворухнутися. І не перестане, поки ти не скажеш: «Ану в торбу, дрючечку!»

Хлопець подякував майстрові, закинув торбу за плече й пішов у світ. І коли хтось дорогою присікувався до нього, він казав: «Ану з торби, дрючечку!» Дрючок миттю вискакував з торби й лупцював напасника, а як їх було кілька, то всіх за чергою — кого по куртці, кого по камзолі, не чекаючи, поки вони роздягнуться. І так швидко, що не встигне котрийсь отямитись, як дрючок уже знов танцює по ньому.

І ось одного вечора молодий токар зайшов до того заїзду, де обдурили його братів. Він поклав торбу перед собою на стіл і почав розповідати про всілякі дивовижі, яких набачився під час своїх мандрів.

— Так, чого тільки не буває на світі, і чарівний столик, що сам накривається, і золотий осел, і ще багато всього. І це добрі речі, я б сам від них не відмовився, але їх не можна навіть порівняти зі скарбом, який я заробив і ношу з собою в торбі.

Господар заїзду нашорошив вуха. Що воно, думає, таке в тій торбі? Мабуть, діаманти, не інакше. А коли так, то він їх легко здобуде, як здобув столика й осла, недарма ж кажуть, що Бог трійцю любить. [143]

Коли настала пора лягати спати, гість простягся на лаві й поклав торбу під голову замість подушки.

Господар трохи почекав, а як йому здалося, що гість давно вже спить глибоким сном, підійшов до лави й тихо, обережно почав витягати з–під нього торбу, щоб забрати її, а замість неї підкласти іншу. Та молодий токар тільки й чекав на це. Коли господар, гадаючи, що торба вже в його руках, наостанці смикнув її, хлопець крикнув:

— Ану з торби, дрючечку!

Дрючок миттю вискочив з торби та й ну гуляти по господареві так, як тільки він умів. Той закричав пробі, але чим дужче він кричав, тим завзятіше лупцював його дрючок. Так він танцював у нього по спині, аж поки господар упав додолу ні живий, ні мертвий.

Тоді токар сказав:

— Коли ти не віддаси чарівного столика й золотого осла, дрючок знов піде танцювати по тобі.

— О ні! — озвався господар кволим голосом. — Я все віддам, нехай тільки те прокляте чортовиння знов залізе в торбу.

— Ну добре, — сказав хлопець. — Я пожалію тебе, але як ще когось обдуриш, буде тобі непереливки! — І він гукнув: — Ану в торбу, дрючечку!

І дрючок угамувався.

А вранці молодий токар узяв торбу, чарівного столика та золотого осла й пішов до батька.

Кравець зрадів, коли побачив сина, і також спитав його, чого він навчився на чужині.

— Я став токарем, тату, — відповів син. [144]

— Гарне ремесло, — мовив батько. — А що ти приніс із мандрів?

— Дуже вартісний здобуток, тату, — відповів син. — Дрючка в торбі.

— Що? — перепитав батько. — Дрючка? Хіба його варто було нести? Таж дрючка можна вирубати з кожної гілляки!