Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Збірка оповідань Всеволода Нестайка

Директор школи Вадим Григорович якийсь час запитально дивиться на нього, потім усміхається і несподівано каже:

Слово має учень четвертого «Б» класу Онищенко Володимир.

У Вовки потемніло в очах. Невимовний жах охоплює Вовку.

Як це сталося? Для чого він тут? Що робити?..

Усе тіло Вовчине — ніби чуже. Особливо руки. Він не знає, куди їх подіти. Вони заважають йому. Він то закладає їх за спину, то засовує у кишені, то стискає так, що тріщать суглоби...

Усі чекають.

Вовка мовчить.

Говори, Онищенко,^ не соромся,— лагідно запрошує директор.

Ну — «Дорога Маріє Василівно...» — пошепки підказує Павло Павлович, що сидить зовсім близько.

Дорога Маріє Василівно,— машинально повторює Вовка, лякається власного голосу й замовкає.

Та вже пізно. Тепер треба щось говорити. І слова вириваються самі собою— гарячкові, безладні, нестримні...

Я... в мене... Я нічого не хотів... Я просто... У мене... одиниця «з обманом»... остання... більше ні в кого... І я не виправив... Не встиг просто... Я хотів... учив... Слово честі... Тепер усе- все знаю... Чесне...

Вовчин голос раптом затремтів, зірвався, перед очима попливли яскраві кола. Вовка рвонувся з місця, кинувся в глиб сцени і, забившися у куток, гірко заплакав.

Крізь сльози він не чув шуму в залі, не розумів, що йому говорили. Він тільки відчув, як хтось обняв його обережно за плечі й кудись повів. Він ішов, затуливши обличчя руками, і нічого не бачив.

Потім, усе ще плачучи, він сидів на дивані і хтось мовчки ніжно гладив його по голові. А коли Вовка зрештою заспокоївся й розплющив очі, то побачив, що сидить в учительській, а поряд з ним—Марія Василівна, і більше нікого поблизу немає.

Помітивши, що Вовка вже не плаче, Марія Василівна усміхнулась і чомусь пошепки, хоча нікого в кімнаті не було, сказала:

Дурненький мій хлопчику! Ичг яке вигадав! Немає в тебе ніякої одиниці «з обманом». Ти її щойно виправив. Чуєш?.. Виправив. Не кожен може визнати свою провину. Та ще й привселюдно. Тільки чесна людина.

...Мине багато років, Вовка стане Володимиром Івановичем, інженером, космонавтом, а може, й учителем (хто знає!) — але ніколи в житті не забуде він цієї хвилини і цих слів...

* * *

Перед Вовкою Онищенком поряд з Любою Присяжнюк сидить чорнявий циганкуватий Вітасик Дяченко. Вітасик — кращий учень у класі, круглий відмінник. Але він зовсім не схожий на тих горе- відмінників в окулярах, які нічого, крім уроків, не знають і не вміють, і в той час, як вертляві трієчники та двієчники весело грають у футбол, сидять за столом, вшнипивши носа в книжку.

Вітасик, звичайно, дуже любить читати, але він любить також пограти у футбола, у сищиків-розбійників, у квача. І, коли треба, не цурається різних ризикованих хлоп'ячих витівок, що, здавалося б, зовсім не до лиця круглому відмінникові. Як-от, наприклад, з тим Фантомасом...

Вітасик хвилюється. Вітасик страшенно хвилюється. Сьогодні в його старшого брата, дев'ятикласника Романа,— прем'єра. Перша в житті прем'єра! І не в якійсь там самодіяльності шкільній, а в

театрі. В народному театрі екскаваторного заводу, в справжнісінькому театрі, на спектаклі якого продають квитки і яким керує заслужений діяч мистецтв Анатолій Сергійович Алмазов.

Роман хоче стати артистом, мріє вступити до Київського театрального інституту. І яка ж то була радість, коли, шукаючи по шкільних драмгуртках виконавця на роль Яшки в п'єсі «Ім'ям революції», Алмазов вибрав саме його, Романа.

І от сьогодні прем'єра.

Роман з самого ранку пішов у театр (у них там останній прогін перед прем'єрою). А Вітасик ходить і хвилюється. Йому здається, що якби він сам виступав, то так би не хвилювався. Він дуже любить свого брата.

Вітасик довго тинявся коло велетенських колон заводського Палацу культури. Йому так кортіло одним оком глянути... Але двері були замкнуті, і він подався додому.

Вітасик уже заходив у свій під'їзд, як раптом почув ззаду:

Алло! А ми тебе шукаєм. Гайда!

Він обернувся.

То був Ігор Дмитруха з усією компанією. У Вітасика не було зараз настрою іти з ними, але й не хотілося щоб вони подумали, ніби він хвилюється. І він пішов.

Біля, крайнього в їхньому кварталі будинку, який нещодавно, тільки в цьому році, заселили, вони спинилися.

Ти станеш тут, ти — на розі, ти — на сходах,— наказував Ігор, тицяючи хлопцям у груди пальцем.— А ми з Вітасиком — туди!

Попередня
-= 29 =-
Наступна
Коментувати тут.

Ваш коментар буде першим!