Слава ЗСУ!

Спасокукоцький не зрушив з місця.

Мама несподівано підхопила його під пахви й, хоч він щосили задриґав ногами, підняла і, як дитину, посадила в крісло.

Лікар натиснув на якусь педаль, і крісло поїхало вгору. А серце Спасокукоцького покотилося вниз.

Ну-с, розкриємо рота і подивимося, що там у вас робиться,— усміхнувся біля самісінького носа Спасокукоцького лікар.

Лесику, ну ти ж гарний хлопчик. Ну розкрий ротика. Ну будь розумником!—чужим, неприродно лагідним голосом сказала ззаду мама.

Ну-с!— повторив лікар.

Е-е! — зціпивши зуби, мотнув головою Спасокукоцький.

Не розумію. Ви що — глухонімий?

У мене не одкриваеться рот,— не розтуляючи зубів, процідив Спасокукоцький.— Мабуть, спазми.

А-а, це буває, — усміхнувся лікар, узяв Спасокукоцького двома пальцями за щоки, трохи притис, і рот розтулився сам собою.

Другою рукою лікар спритно підніс до зубів Спасокукоцького маленьке кругленьке дзеркальце на металевому держачку.

Г-г-г-ав!—сказав Спасокукоцький і вкусив лікаря за палець.

О-у!— одсмикнув руку лікар. — Так ви мені, юначе, палець одкусите. Як я тоді працюватиму?— І раптом сказав суворо: — Ану, розкривай рота швидше!

Ця різка зміна тону подіяла на Спасокукоцького, і він розтулив рота. Лікар знову підніс дзеркальце до зубів.

Га-а-а!—закричав Спасокукоцький.

Що таке? Я ж іще навіть не доторкнувся. Тільки дивлюсь.

Болить.

Не може бути.

Ага. Вам «не може бути». А мені може бути. Це ж не ваші зуби! Я більше не хочу. Я уже злажу.

Тю!— сказав лікар.— І де ти, такий розумний, учишся? В якій школі, у якому класі? От візьму й напишу про тебе в стінгазету.

Напишіть-напишіть!—сказала ззаду мама і назвала номер школи і клас.

Що?! — весело вигукнув лікар. — Оце здорово! Так у цьому ж класі вчиться моя дочка. Люба. Присяжнюк.

Га? — Спасокукоцький від подиву розкрив рота. Справді, у їхньому класі вчилася дівчинка Люба Присяжнюк.

«Ой! Це ж тепер усі знатимуть... І Кукуєвицький знатиме... Ой, пропав я, пропав. Зганьбив себе на всю школу. Засміє мене тепер Кукуєвицький, у регіт засміє. Всім розкаже тепер і про пожежу, і про криницю, і про жеребця Електрона... Ой, що ж тепер буде?..»

Поринувши у свої думки, Спасокукоцький і не помітив, як лікар увімкнув бормашину і вона тихо-тихо задзижчала. Було зовсім не боляче... Минуло кілька непомітних хвилин, і лікар весело сказав:

Ну, от і все!.. Дві години не їсти!..

Він натиснув на педаль, і крісло опустилося вниз.

Ви вільні!

Спасокукоцький зліз з крісла і, хитаючись, мов після космічного польоту, ступив кілька непевних кроків до мами. Мама усміхнулася, простягаючи йому руки.

«І оце все?.. А я, дурний, боявся!.. Дригався, кричав і кусався! Ех-х!.. А Кукуєвицький бився із скаженим собакою, плавав по Дніпру на крижині і проганяв розбійника з Київгазу... Кукуєвицький таки герой, а я... Ех-х!..»

І так йому стало прикро, так прикро, що він скривився і... заплакав.

Отаке!—здивовано вигукнув лікар.— Чого це ти? Усе ж минулося! А-а... Ти, може, думаєш, що я розкажу Любі? Так нічого ж розказувати! Ти молодець! Ти тримався як справжній мужчина!..

«Справжній мужчина» шморгнув носом і витер сльози.

А коли вони вийшли з кабінету, Спасокукоцький раптом почув у коридорі жіночий голос:

От бачиш, хлопчик зовсім не боявся!.. Бачиш, нічого ж страшного... А ти...

Спасокукоцький обернувся.

Під дверима у черзі на стільці поруч з мамою сидів переляканий, заплаканий Кукуєвицький...

ф зр

Одразу за Спасокукоцьким та Кукуевицьким поруч з Надею Трав'янко сидить Шурик Бабенко.

Надя Трав'янко — видатна особа (це вона при усьому класі натовкла носа Льоні Монькіну), але зараз не про неї мова. Зараз давайте познайомимося з Шуриком Бабенком.

Шурик Бабенко не був героєм. Шурик був тихий, нерішучий, сором'язливий хлопчик.

Якось так історично склалося, що з самого малечку він був позбавлений хлоп'ячого товариства. Маленький, худенький, бліденький, він дуже часто хворів, і мама, що називається, трусилася над ним. Вона не тільки не віддала його в дитсадок, а й у двір самого гуляти ніколи не пускала. І ріс він такою собі хатньою істотою, як оте лупате чорненьке кімнатне собача, що його на руках виносить хазяйка з дому, і воно тремтить, бідолашне, ледь тримаючись на своїх тоненьких ніжках.

Десь років до шести Шурик з батьками жив у великій комунальній квартирі, де, крім них, мешкало ще кілька сімей. На всю квартиру Шурик був єдиний хлопчик. Решта дітей — самі дівчатка: Галочка, Талочка, Манечка, Танечка, Зіночка, ще й Катруся. І Шурик буквально з пелюшок, хоч-не-хоч, змушений був бави-