Слава ЗСУ!

- Ти не потвора. Інакше не зміг би доторкнутися до цієї срібної таці і в жоднім разі - взяти в руку мого медальйона.

- Га! - рикнув Нівеллен так, що полум'я свічок на мить нахилилося поземно. - Та сьогодні в нас, як я бачу, день відгадування страшних таємниць! От зараз, наприклад, я довідаюсь, що ці вуха виросли в мене тому, що в дитинстві я не полюбляв вівсяної каші на молоці!

- Ні, Нівеллене, - спокійно відповів відьмак, - це сталося через наслані чари, і я певен, що ти знаєш, хто їх наслав.

- А якщо знаю, то й що?

- Закляття можна відчарувати.

- Розуміється, ти, як відьмак, умієш відчаровувати? Здебільшого?

- Умію. Хочеш, аби я спробував?

- Ні, не хочу.

Нівеллен ощирив пащу і висолопив довгого, на дві п'яді, червоного язика.

- Ну що, приголомшив я тебе?

- Приголомшив, - визнав відьмак.

Потвора захихотіла, вивернулась у кріслі.

- Знав я, що тебе приголомшить, - сказала вона. - Наливай собі ще та сідай зручніше. Розповім тобі всеньку історію. Відьмак ти чи не відьмак, а око в тебе не лихе. Та й взагалі бере охота побалакати. Наливай-но собі.

- Та нема вже чого.

- От зараза! - потвора щось пробуркотіла, відтак знову грюкнула лапою об стіл.

Біля двох порожніх карафок де не взявся чималенький череп'яний бутель у плетеному кошику. Нівеллен здер зубами воскову печать.

- Як ти вже, напевне, зважив, - почав він, наливаючи гостеві й собі, - околиця наша досить безлюдна. До найближчих поселень неблизький світ. А все це, розумієш, тому, що мій татусь, та й дідусь свого часу, не давали приводу для приязні ані сусідам, ані купцям, які мандрували трактом. Кожен, кого сюди заносило, втрачав, у кращому разі, майно, якщо татусь помічав його з вежі. Двійко наближених поселень попросту згоріли, коли татусь якось прознав, що подать платиться з опізненням. Мало хто любив мого татуся, окрім мене, певна річ. Я страшенно плакав, коли одного разу привезли на возі те, що лишилося від мого татуся після удару двогострим мечем. Дідусь на той час вже не займався активним розбоєм, бо з того дня, як дістав по черепу залізним моргенштерном, жахливо заїкався, заслинювався і не завжди вчасно поспівав до відхідника. От і вийшло так, що мені, як спадкоємцеві, довелося верховодити нашою дружиною. Молодий я тоді був, - провадив Нівеллен, - достеменний жовторотий пуцьверинок, от хлопці-дружинники зразу ж і обкрутили мене навколо пальця. Верховодив я ними, як сам здогадуєшся, не краще, як порося верховодило б вовчою зграєю. Зразу д почали виробляти таке, чого мій татусь, якби був живий, нізащо б не дозволив. Та не буду торкатись подробиць, одразу ж перейду до основного. Одного разу ми вирушили аж до Гелібола, під Мирт, і пограбували там якусь святиню. Крім усього іншого, була там також і молода жриця...

- Що за святиня, Нівеллене?

- А лихо його знає, Геральте. Але судячи з усього - то мусила бути недобра святиня. На вівтарі, пам'ятаю, лежали черепи та кістки, горіло зелене полум'я і страшенно смерділо... Але до діла: хлопці схопили жрицю, здерли з неї увесь одяг, а тоді сказали, що я повинен "змужніти". Ну, я й "змужнів", дурний шмаркач. Під час "змужніння" жриця заплювала мені пику і щось проверещала.