Слава ЗСУ!

— Я, коли чесно, сам не все знаю. Домовилися поговорити більш серйозно в спокійній обстановці, він навіть телефон давав. Тільки я десь записав і відфукав, як завжди.

— Зараз, почекай. Я теж його напам’ять не знаю… — Комарницький вкотре зітхнув. — О-хо-хо, блі-ін… Давай я тобі есемескою його скину.

— Тільки мені зараз треба.

— Та буде тобі, буде! Давай, старий, дзвони, не пропадай. Може, ще проект замутимо, у нас із драматургами тепер жопа.

Свого слова Комарницький дотримав. За десять хвилин я отримав від нього sms-повідомлення, зафіксував собі номер Боброва і набрав його.

Не відповідали довго. Після шостого гудка я вже хотів відключатися, коли почув у трубці глухий голос:

— Алло.

— Це Микола Бобров?

— Так. А там хто?

— Мене звуть Ігор Варава, ми познайомилися з вами вчора на вечірці.

— Не пам’ятаю.

— Не пам’ятаєте, з ким знайомилися, чи не пам’ятаєте конкретно мене?

— Мені ваше прізвище нічого не говорить. Можливо, ми з вами і знайомилися вчора. На таких вечірках усі з усіма знайомляться. Дві третини нових знайомств — не обов’язкові. Просто я правда не пригадую, який ви з себе.

— Є нагода згадати. Давайте зустрінемося, якщо ви не проти.

— А якщо я — проти?

— Чому проти? Ви маєте щось проти мене особисто чи не хочете зустрічатися ні з ким саме сьогодні?

— Слухайте, ви так хитро закручуєте ваші запитання, що в мене складається враження: ви або з міліції, або — преса. Де я вгадав?

— Преса, — зізнався я.

— Ви стосовно випадку з Анжелою?

— Не зовсім, — я почав старанно добирати вирази. — Узагалі-то це пов’язано з аварією і з Анжелою. Але я цікавлюсь не як журналіст, а як приватна особа.

— Ваш брат не може бути приватною особою. До побачення.

— У мене нема брата! — вигукнув я, відчуваючи, що Бобров починає закриватися в мушлю.

— Я образно. У смислі, ваша журналістська братія. У мене нема настрою.

— Секунду! — тепер я вже не стримував розпачу та розгубленості. — Я не займаюся питаннями шоу-бізнесу! Це не моя тема! Про Анжелу Сонцеву я вчора почув уперше, бо такою музикою я не цікавлюся і не знаю, яка зі співачок — Сонцева, а яка — Місячна!

— Місячна? — тепер здивувався співрозмовник.

— Я теж образно! — Втішений невеличким реваншем, я повів далі більш упевнено. — Я не збираюся писати про цю аварію. Без мене написали, пишуть і ще писатимуть. У мене справді приватна справа, яка стосується мене особисто і, — я на мить зам’явся, — і, мабуть, вашої підопічної так само. Мені сказали, що ви — чи не єдина справді близька їй людина, єдиний друг. Саме з другом потрібно поговорити. То як, знайдете час?

— Не знаю… Я не зовсім себе почуваю…

— Приїду, куди скажете, в мене машина.

— Добре, — здався Бобров. — Можете приїхати до мене в гості? Я живу на Харківському масиві, влаштовує?

— Усе одно. Кажіть адресу, їду.

— Давайте знаєте як… Я справді трошки не в формі. Телефон зараз взагалі вимкну… Годинки через чотири.

— Нормально. Куди їхати?

Не люблю, коли треба вбивати час.

Пертися в офіс у п’ятницю по обіді — справа невдячна. Бурчання в шлунку відразу нагадало про обідню годину, і я як людина, котра має стабільну сидячу роботу, що стабільно оплачується, звик не ігнорувати обіди. Хоча коли гриз репортерський хліб, постійно про це забував і не особливо страждав.

Перекусивши у фаст-фуді біля Політехніки, я пройшовся по місцевих точках роздрібної торгівлі фільмами та музикою і запитав у дівчиська, яке гризло хот-дог, тупцяючи на місці, чи є в неї таке щастя, як диск Сонцевої. Відповідь отримав позитивну і навіть схвальну. У стилі «це ваш найкращий вибір, це наша найкраща пропозиція».

Так, що ми тут маємо. «Анжела Сонцева. СОНЦЕ ВІД ЗАХОДУ ДО СВІТАНКУ». На обкладинці фірмового диска співачка Анжела Сонцева в образі вампірки, яку в фільмі «Від заходу до світанку» зіграла улюблена жінка всіх холостяків Сельма Хаєк. Діва в негліже з величезною зміюкою на шиї. Позує вона на фоні величезного багряного диска сонця. Не сказав би, що аж надто креативне рішення, та це, принаймні, краще, аніж укладати співачку в мереживній білизні в якесь ложе, вимощене пелюстками троянд. Або фотографувати її за кермом взятого напрокат — сто доларів за годину — лімузина.

Так, почитаємо зміст. Усе одне до одного: «Кохання не дарують», «Мій дорослий Чебурашка», «Красиве і грішне кохання», «Цілувалася з вітром», «Танок крила», «Я не буду з тобою ніколи», бла-бла-бла, все зрозуміло. Музика, якої я ніколи спеціально слухати не буду, але яка наздоганяє мене постійно: з динаміків FM-станцій, з музичних телеканалів, у дорогих ресторанах та дешевих наливайках, весіллях, корпоративних вечірках. Коротше, всюди, де народ, слухаючи музику, скоріше почне підтоптувати в ритм, аніж слухати тексти пісень.