Слава ЗСУ!

Ще одне, що я помітив, — Наталя Зима всюди стоїть ніби на другому плані. Навіть коли вони зняті за столиком у кафе і поруч лише Галя-Анжела, Зима все одно примудрялася сісти так, аби фотограф дивився на Галину, завжди широко усміхнену, сяючу, сексуальну, звабливу, бажану й жадану.

Усього я надибав сім фотографій, на яких у компанії Галі Чепелик була сфотографована Наталя Зима.

Дві — на відкритому майданчику в якомусь кафе. Мабуть, чернівецькому — в Києві мало брукованих вулиць, і бруківка наша не така, як у західних містах. Очевидно, це ще часи навчання або, швидше за все, роботи у «Водограї».

Одна — посиденьки або в гуртожитку, або на чиїйсь квартирі. Дівчата, хлопці, горлечка від горілчаних пляшок унизу фотографії, Наталя крайня праворуч, затиснута в самий куток дивана.

Дві — вже Київ. Тут біля величезного джипа стоять троє — у чоловікові по центру я впізнав Миколу Боброва, Галя вже в образі Анжели Сонцевої — ліворуч, Наталя, в скромних джинсиках і футболці з написом «Sontseva» — праворуч.

Дві — на пляжі. Обидві подруги в сміливих бікіні, що підтверджувало — за свою фігуру Наталя Зима могла бути спокійною. Це якесь морське узбережжя, причому — не Крим, чомусь мені так здалося. І відразу зрозумів чому — Наталя тримається на диво розкуто, зовсім не схожа тут сама на себе, похмуру та постійно комусь щось винну. Аби триматися так вільно, треба вибратися подалі від батьківщини. Батьківщина, навіть якщо це Крим з його необов’язковими та одноразовими знайомствами, все одно тисне на мізки таких, як Наталка. І це стосується не лише нетерпимості до, гм, деяких рис нестандартної зовнішності. Думаю, свої певні сексуальні проблеми, про які я словом не обмовився у Кіцмані, але був начуваний у Чернівцях, Наталя легше переносила в світі, який вважала більш вільним за наш, грішний.

Я придивився уважніше до однієї з пляжних фотографій.

Підніс її ближче до очей.

Потім на мить заплющив очі. А коли відкрив їх і знову глянув на фото, побачив, нарешті, те, чого не побачив би на інших фотографіях.

Побачив — і злякався побаченого. Надто вже неймовірним, а тепер — і зовсім фантастичним та нереальним виглядало припущення. Яке негайно почало претендувати на те, щоби називатися відкриттям.

Якщо все підтвердиться, то я буду знати те ж саме, що знають Наталка Зима та, мабуть, Роман Каракай. Потім доведеться переконувати в цьому мента Хмару, позбавленого будь-якої творчої уяви. А для цього треба…

— Пані Ружо, а чи не дасте якісь контакти тих людей, що говорили про дитячу зиму? Вони для телебачення це скажуть, і всі заткнуться. І ще… ви не могли б позичити мені ось цю фотографію? У вас же їх дві, вони ніби однакові…

Можна.

Обід я проковтнув, не відчуваючи смаку.

Хоча буковинські страви, якими мене годували, смачно пахли і, мабуть, були неповторними на смак. Особливо — банош, як переконував мене Зенек, — каша пастухів. А його друг, який нас годував, додав при цьому, підливаючи мені коньяку: «Тому пастухи і хлопи такі — ого-го! Під ними дівки так кректали — вівці розбігалися, ги-ги!»

Обід затягнувся на півтори години, і ми сиділи б ще, але я постукав по годиннику — час, час. Ще хвилин десять вибачався. Та все ж таки перед тим, як сісти за стіл, я пішов помити руки і з туалету подзвонив Насінчуку.

— Слухай, медіа-магнате… у тебе в конторі сканер є?

— Це в Києві у вас магнати, а ми тут — чесні трударі! Конторою називають кадебе, тобто — есбеу, хоча все воно — чека[25]. Так що прошу не порівнювати. А сканер у нас є, у мене навіть Інтернет працює в редакції безлімітний і зі мною ти говориш по стільниковому телефону. Сноби ви там усі в столиці.

— Усе сказав?

— Буковина ще своє слово скаже. На фіга тобі сканер?

— За прямим призначенням. Дочекаєшся мене?

— Ти із Зенеком усе повирішував?

— Нормально. Години за дві на місці будеш? Ми в Кіцмані взагалі-то…

— Чого тебе аж туди… А-а, ясно. Ну, давай, я на місці.

Другий дзвоник я зробив уже з дороги. У голові шуміло, але це тільки дозволяло не плутатися в думках і чітко висловлюватися.

— Гамарджоба, генацвале!

— Як ти там? Ще не стріляли?

— Добрий ти, Хмаро. У вас у міліції електронна пошта працює? Бо в Чернівцях технічний прогрес.

— Що треба?

— Електронна адреса, на яку я можу переслати один файл.

— Який файл?

— Відскановане фото. Красиві буковинки на пляжі.

— Ти чим там займаєшся?

— Поясню, коли ти отримаєш файл. Але дуже тебе прошу — нікуди не зникай. Надішлю пошту — передзвоню.

---