Слава ЗСУ!

Відключився, глянув на годинник.

— Чор-рт! На київський поїзд не встигаю.

— Посаджу тебе на московський, він нормально йде, не так, як київський, увечері. Поїдеш у фірмовому купе, — відмахнувся Зенек. — Заодно ще поспілкуємося.

Пискнув телефон — це Грузин прислав sms-кою актуальну електронну адресу.

Час уже не йшов — біг.

Думками я був дуже далеко звідси. Прокручував, рахував, перераховував варіанти. Дуже хотілося, аби фантазії не підтвердились: так точно буде ясно, що живу в реальному світі.

У редакції мовчазний верстальник зробив мені скан фотографії подружок.

З комп’ютера Насінчука я переслав її на адресу Хмари в Київ. Поки робив це, в кабінет Насінчука принесли коньяк і шоколадку.

Час летів стрілою.

Дзвінок. Хмара.

— Можеш говорити?

— Секунду.

Вибачившись перед Зенеком і господарем кабінету, виходжу в коридор. Роззираюся, куди б у цьому старому австрійському будинку можна заховатися від сторонніх вух — це навіть випадково ніхто не повинен почути. Єдиний варіант — сортир у кінці коридору. Заходжу, зачиняюся.

— Тепер можу.

— Ну, і для чого ти прислав мені цих дівчат? Сонцеву впізнаю. Ця носата поруч із нею, очевидно, та сама лиховісна Зима, яку тобі не дають знайти.

— Правильно. Тепер послухай мене уважно. Треба ось що зробити…

Намагаюся говорити коротко і ясно, та Хмара все одно нічого не розуміє.

— Що це нам дасть?

Набравши в груди побільше повітря, видихаю в трубку всі свої здогади та прикидки. Нічого не пояснюю. Але навіть якби я почав пояснювати — Хмара б мені не дав цього зробити.

— Ти, Вараво, або п’яний там, або придурок! Або — п’яний придурок! Не мороч мені голову!

Я вперто повторюю своє прохання.

— Хто і для чого цим буде займатися? — зітхнув Хмара.

— Попроси людей. Тільки нічого не кажи зайвого…

— Якщо ти ідіот, то не треба робити ідіотами всіх інших.

— Послухай мене ще раз, блін!

Я розповідаю знову, тепер — від самого початку. У подробиці та аналітику не вдаюся, тільки факти. На тому боці Хмара переварює почуте.

— Значить, так, — чую нарешті. — Я піду до одного спеціаліста. Але на цьому твої фантазії слухати припиняю.

— Незалежно від результату? — не стримую єхидства. — Мене вже два рази через це хотіли вбити.

— Хотіли б — убили. Попресували трошки. Гаразд, я тобі сам подзвоню.

Повертаюся. Робити нема чого, і ми поволі п’ємо коньяк. Зенек за кермом, тому просто сидить поруч і поступово перебирає ініціативу розмови в свої руки. Коли пляшка спорожніла, я дізнався все про корупцію в Чернівецькій області.

Коли Кульчицький нарешті поїхав мені по квиток і ще по одну пляшку, озвався мій телефон.

— Коли будеш у Києві? — без передмов запитав Хмара.

— Ніби завтра. Людина поїхала по квиток… А…

— Бе! З вокзалу нікуди не рипайся. Може, тебе зустріти?

— Розберуся. Так що там у тебе вийшло?

— Скільки ти випив, аби додуматися до такого? Треба знати, як стимулювати розумовий процес у своїх архаровців[26].

— То що…

— Те саме! — відрубав Хмара. — Не знаю, як це вдалося, тільки це — реально в теорії. А значить, буде реально на практиці. Мовчи, мов риба об лід, замовкни взагалі, зрозумів? Тут на місці вирішимо, що із цим робити. Я обережно начальство промацаю. Бо це тебе я ідіотом називаю — і нічого. А з мене за подібні версії мінімум рапорт на стіл, максимум — примусове лікування в дурдомі.

— Хіба воно ще буває?

— Для особливо небезпечних хворих. Таких, як ти, та і я з тобою заодно.

— Тоді давай ще більше захворіємо, — я глянув на Вітьку, той відмахнувся, я знову вийшов у коридор. — Послухай мене…

Моя пропозиція Хмарі не сподобалася. Але іншої просто не напрошувалося.

Так, із цим — ніби все. Тепер — ще один дзвінок.

Телефон продюсерського центру Антона Назарова був зазначений у прес-релізі. Цей папірець я машинально прихопив із собою, не виклав із сумки і тепер дуже тішився: не треба залучати додаткових людей, шукаючи його координати.

— Добрий день, чи можна говорити з паном Назаровим? Мене звати Ігор Варава, я журналіст, хотів би зустрітися з ним або взяти по телефону коментар стосовно нового проекту Анжели Сонцевої. Якщо можна, хотів би домовитися на завтра на ранок, бо тепер я в Чернівцях, а завтра вже буду в Києві. Дякую, я передзвоню.

Ось тепер, здається, все.

Зенек Кульчицький посадив мене на поїзд і кілька разів перевірив, куди я поклав папку з переданими мені важливими матеріалами, які знадобляться мені в роботі над статтею про його протистояння місцевій корумпованій владі.

---