Слава ЗСУ!

Еменеп кивнув на знак згоди.

— Чи довго ви працювали над цим саркофагом? — спитав він Сейтахта. — Мабуть, збігло багато років, поки вирізьбили всі ці гарні малюнки й писемні знаки, а тоді ще й вкрили їх золотом.

Сейтахтове чоло насупилося від лихих спогадів.

— Багато разів місяць ставав уповні, поки ми зробили одну стіну цього саркофага. Ніч перетворювалася на день, і ми майже забули, що таке сон. А коли наші пальці дерев’яніли й очі різав нестерпний біль, наглядач страхав нас: якщо вчасно не закінчимо саркофага, нас усіх відправлять на царські каменярні, де працюватимемо як раби.

Мунхераб задумано похитав головою.

— Навіщо вас так квапили? Адже владарі завжди наказують ще за життя будувати їм гробниці і саркофаги.

Еменеп нахилився до нього.

— Чи ти забув, що фараон Тутанхамон помер, ледве йому сповнилося вісімнадцять років? Хто ж міг заздалегідь знати, що він так рано помре?

— Може, Амонові жерці,— завважив Сейтахт. Він перебігав очима з гончаревого обличчя на водоносове і знову назад. — Хіба ви не чули, що то вони отруїли молодого володаря?

Мунхераб злякано зіщулився, наче боявся, що хтось розчерепить йому голову.

— Про це говорити небезпечно, — промурмотів він. — Вже не одному за таку мову відрізано язика.

— Тут нас ніхто не чує,— пробубонів гончар. — А це таки правда, що Амонові жерці ворогували з молодим фараоном. То вони вбили його, тепер про це знає навіть найдурніший з-поміж рабів.

— А я не хочу цього знати, — боронився Мунхераб. — Краще я мовчатиму й буду дурним багатієм. Одчини нарешті саркофаг, Сейтахте! Ти казав, що тут багато золота.

Він схопився за дверний засув, але Сейтахт відштовхнув його.

— Не торкайся дверей! Це моя робота, і той саркофаг, що всередині, теж.

— Хіба всередині є ще один саркофаг? — здивувався Еменеп. — Як же ви вставили його туди?

Це питання вмить розвіяло Сейтахтів гнів. Запишавшись, він пояснив:

— Тут чотири саркофаги, вставлені один в один. Ми принесли їх сюди, розібравши по частинах, і спершу склали навколо труни найменший, найкращий саркофаг. Тільки таким митцям, як я, доручили цю роботу.

Мунхераб блиснув хитрими очима.

— А як тобі сплатили за твою велику працю? Чи ти так забагатів, що тепер не хочеш відчинити двері й забрати золото, яке належить тобі?

— Я візьму золото, але не звідси! — вигукнув Сейтахт, знову розлютившись, і притьмом кинувся до Мунхераба. — Забирайся! Йди геть! Геть!

Він штовхав водоноса поперед себе, змушуючи й Еменепа вийти з проходу. Нараз Менафт почув жахливий зойк. Еменеп перший підійшов до скарбниці й побачив, що вхід туди заступає бог Анубіс, вартівник мертвих.

Чи бог кинувся на грабіжників і пошматував їх?

Наляканий до краю, Менафт прислухався. В гробниці панувала мертва тиша.

Еменеп і досі стояв непорушно перед статуєю бога, наче скам’янівши з жаху. Прямуючи сюди, він і не думав про лихо, завернув за ріг саркофага й подався далі навпомацки, тримаючись за стіну. Перед входом до темної скарбниці він став, чекаючи, поки надійде Сейтахт і присвітить.

І тоді він закричав. Несподіваний і жахливий явився йому бог Анубіс — у подобі собаки з шакалячою головою він спочивав на визолоченому постаменті. Довгі гострі вуха стирчали прямо й наче дослухались. Очі палали люттю.

Еменеп не сумнівався: золотий вартівник мертвих кинеться на нього, тільки-но він ворухнеться.

Мунхераб, якого прогнав тесля, наштовхнувся на приятеля. З того, як Еменеп підняв, наче для захисту, руки, та з його на смерть переляканого обличчя Мунхераб збагнув, що гончар побачив щось жахливе. Він обережно зазирнув через Еменепове плече.

На нього дивився бог Анубіс!

Перед входом до усипальні вартує бог Анубіс у подобі собаки з шакалячою головою.

Пойнятий жахом, Мунхераб затулив лице руками. Дивне поводження товаришів насторожило і Сейтахта. Він одступив на крок, ладний тієї ж миті втекти. Рухи чоловіків виказували смертельний жах. А наскільки він знав обох, вони були не з полохливих. Що могли вони побачити таке страшне, від чого аж прикипіли до місця?

Еменеп застогнав, поволі нахилився, звів над головою руки і, заточуючись, позадкував. Тоді поворухнувся й Мунхераб. Піднявши ліву ногу, він спробував спертися нею об щось позаду, потім, крутнувшись, хотів одскочити, але Еменеп зробив те саме, й вони зіткнулися з такою силою, що попадали на землю.

— Даруй мені, великий Анубісе! — застогнав Еменеп, лежачи на землі й сховавши обличчя в долонях.