Слава ЗСУ!

— Ти ніколи не сидів за кермом карта? Чи всюдихода? Чи снігохода?

— Взагалі-то... біля Нашуа, на майданчику для гри в гольф, є земляна доріжка для картингу, і два чи три рази...

— Цього цілком досить. Далеко їхати тобі не доведеться. Тобто за умови, що автобус залишається й досі біля парашутної вишки. І б'юся об заклад, що так воно і є. Гадаю, вони вміють водити не краще, ніж думати.

— Клаю, ти що, з глузду з'їхав? — спитав Том.

— Ні. Нехай влаштовують завтра привселюдну страту винищувачів зграй на своєму віртуальному стадіоні, але нас там не буде. Ми звідси виберемося.

9

Скло в маленьких віконцях було товстим, але Денів лом із ним упорався. Він, Том і Клай працювали по черзі, поки не вибили всі осколки. Потім Деніз зняла із себе светр і накрила ним підвіконня.

— Джордане, ти як, нормально? — спитав Том.

Джордан кивнув. Хлопчик був переляканий — без жодної кровинки в губах, — але тримався спокійно. Колискові фонерів пішли на друге коло: знову звучав «Канон» Пахельбеля, котрий Деніз назвала відлунням спогадів.

— Усе гаразд, — запевнив їх Джордан. — Буде гаразд. Я думаю. Як тільки я почну щось робити.

— Том міг би спробувати протиснутися... — почав Клай. Том глянув на віконце завширшки не більше від вісімнадцяти дюймів з-за Джорданового плеча і заперечно похитав головою.

— Зі мною все буде гаразд, — сказав Джордан.

— Добре. Повтори ще раз, що ти маєш зробити.

— Обійти навколо автобуса і зазирнути в багажне відділення. Переконатися, що там є вибухівка, але не торкатися її. Пошукати другий мобільний.

— Правильно. Впевнися, що він увімкнений. Якщо ні...

— Я знаю, ввімкнути. — Джордан подивився на Клая очима, у яких читалося: «Я не дурень». — Потім завести двигун...

— Ні, чекай, не поспішай так...

— Підсунути крісло водія поближче, щоб діставати до педалей, і тільки тоді завести двигун.

— Так.

— Проїхати між парашутною вишкою і кімнатою сміху. Вести автобус на найменшій швидкості. Під колеса можуть потрапити якісь деталі кімнати сміху, і вони затріщать, але я не повинен зупинятись.

— Правильно.

— Підібратися до них якомога ближче.

— Так, правильно. Потім повертаєшся назад, до цього вікна. Таким чином будівля холу захистить тебе від вибуху.

— Сподіваємося, що вибух таки станеться, — не втримався від зауваження Ден.

Клай міг би спокійно обійтися без подібних коментарів, але промовчав. Просто нахилився і поцілував Джордана в щоку.

— Я люблю тебе, і ти це знаєш, — вимовив він.

Джордан рвучко і міцно обійняв його. Потім Тома. Потім Деніз.

Простягнувши йому руку, Ден сказав: «До біса це» і стиснув Джордана у ведмежих обіймах. Досі Клай не відчував особливої приязні до Дена Гартвіка, але після цього жесту зрозумів, що той йому подобається.

10

Клай зчепив пальці рук, утворивши сходинку, і підсадив Джордана.

— Не забувай, — попередив він, — це буде як пірнання, тільки в сіно, а не у воду. Руки вгору і пішов.

Джордан підняв руки над головою і висунув їх через розбите вікно у ніч. Обличчя під копицею густого волосся ще ніколи не було таким блідим, тому перші червоні плями дорослішання на ньому вирізнялися, як крихітні опіки. Хлопчик боявся, і Клай його чудово розумів. Стрибати доведеться з висоти десяти футів, і, навіть попри сіно, приземлення вочевидь буде твердим. Клай сподівався, що Джордан не забуде, що руки слід тримати вперед, а голову — втягнути в шию. Лежачи біля Кашвакамак-холу зі зламаною шиєю, він нікому не зможе допомогти.

— Порахувати до трьох, Джордане? — спитав він.

— Чорт, ні! Просто виштовхніть мене, поки я не обпісявся!

— Тоді руки вперед і пішов! — закричав Клай і викинув угору зчеплені руки. Джордан кулею вилетів у вікно і зник. Клай не чув, як він приземлився, — музика грала надто гучно.

Інші скупчилися біля вікна, що знаходилося вище рівня їхніх голів.

— Джордане? — покликав Том. — Джордане, ти там?

Якусь мить хлопчик не відповідав, і Клай вирішив, що він справді зламав собі шию. А потім голос, який тремтів:

— Я тут. Ой-йой, як боляче. Я вдарився ліктем. Лівим. Рука заніміла. Чекайте...

Вони стали чекати. Деніз міцно стиснула Клаєву руку.

— Рухається, — нарешті сказав Джордан. — Гадаю, нічого страшного, але, мабуть, доведеться піти до шкільного медпункту.

Від полегшення вони розреготалися.

Том прив'язав автобусний ключ запалювання до подвійної стрічки, яку вирвав зі своєї сорочки, а стрічку — до пряжки паска. Клай знову сплів пальці на кшталт підніжки і підняв Тома.