Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
— А яка друга? — спитав мисливець, наминаючи м'ясо далі й, очевидно, мало цікавлячись розмовою.
— Друга — в тому, що я не певен, чи піде вона за мене. Пустуха вродлива і знає це. Хлопче, немає стрункішого дерева на оцих горбах, немає ніжнішого подиху вітерця, і ти ніколи не бачив лані, яка скакала б так легко. Якби на цьому кінець, про неї усі співали б пісні. Але вона не позбавлена вад, повз які неможливо пройти, й іноді я присягаюся собі не ходити більше на озеро.
—І все ж таки ти щоразу повертаєшся. Отож ніколи не треба присягатися.
— Ex, Звіробою, ти новачок у таких справах! Ти такий благочесний, наче за все життя ні разу не залишав міста. А я інший, і мені коли що западе в душу, я неодмінно хочу лайнутися або заприсягтися. Якби ти знав усе те, що знаю я про Джудіт, ти б сказав, що іноді не гріх трохи полихословити. Буває, офіцери з фортів на Могауці забрідають на озеро ловити рибу та полювати, і тоді це створіння зовсім втрачає глузд. Як вона починає виряджатися і як викаблучується перед кавалерами!
— Це не личить дочці бідного чоловіка, — відповів Звіробій розважливо. — Всі офіцери — знатного роду й на таку дівчину, як Джудіт, можуть дивитися лише з лихими намірами.
— Оце мене й дратує і заспокоює! Правда, один там капітан викликає в мене побоювання, і Джуді нехай винуватить тільки себе та свою дурість, коли я помиляюсь. Та загалом я схильний вважати її скромною і чесною дівчиною, хоч навіть хмари, що пливуть над оцими горбами, не такі мінливі, як вона. Навряд чи вона зустріла хоч дюжину білих чоловіків відтоді, як вийшла з дитячого віку, а вже ж так викручується перед отими кількома офіцерами.
— Я б давно кинув думати про таку дівчину й присвятив би себе тільки лісові. Ліс ніколи тебе не обмане, бо живе за строгими й непорушними законами.
— Аби ти знав Джудіт, ти б зрозумів, що це дуже легко сказати, та важко зробити. Коли б я був спокійний за офіцерів, то силоміць забрав би дівчисько до себе на Могаук, примусив би вийти за мене заміж, попри все її коверзування, і нехай би про старого Тома дбала Гетті, його друга дочка, — ця хоч і не така гарненька та метка, зате краще розуміє свої обов'язки.
— Виходить, є ще одна пташка в тому кубельці? — спитав Звіробій, звівши на товариша очі, в яких тепер прокинулась цікавість. — Делавари розповідали мені лише про одну.
— Зовсім не дивно, що, коли говорять про Джудіт Гаттер, забувають про Гетті Гаттер. Гетті лише миловида, а її сестра… кажу ж тобі, парубче, іншої такої ти не знайдеш звідси до самого моря! Джудіт гостра на розум і на язик, вона лукава, мов старий індіянський оратор, тоді як бідолашна Гетті в найкращому випадку лише «компас на нас».
— Що таке? — перепитав Звіробій.
— Та то офіцери прозвали її «компас на нас». Гадаю, вони хотіли цим підкреслити, що дівчина завжди намагається йти в правильному напрямку, але часом не знає, як це робити. «Компас» значить, куди їй хочеться йти, а «на нас» — куди вона йде насправді. Ні, бідолашна Гетті зовсім нетяма й повсякчас збивається з прямої стежини то туди, то сюди.
— Бог особливо піклується про таких істот, — сказав Звіробій урочисто, — і саме тому, що вони слабоумні. Червоношкірі також шанують і поважають їх, гадаючи, що злий дух охочіше вселяється в здорову людину, а не в того, хто не може дати собі ради.
— Ну, тоді можу запевнити, що з бідолашною Гетті злому духові нічого робити, бо вона таки справді «компас на нас», як я вже тобі сказав. Старий Том дуже любить дівчину, та і Джудіт також, хоч вона сама до біса розумна й гонориста. Коли б не це, я б не ручився за її безпеку серед людей того гатунку, що часом трапляється на берегах озера.
— А я гадав, що озеро мало хто знає і рідко відвідує,— сказав Звіробій, явно занепокоєний думкою, що опинився так близько від заселених місць.
— Це правда, парубче, і двох десятків білих не милувалося його берегами. Але й двадцять справдешніх фронтірменів[21] — мисливців, траперів, розвідників—здатні накоїти лиха, якщо постараються. Не можу навіть сказати, Звіробою, який то буде для мене жах, коли, повернувшись після шестимісячної відсутності, я побачу Джудіт заміжньою.
— Ця дівчина дала тобі слово чи якось інакше показала, що ти можеш надіятись?
— Аж ніяк! Просто не знаю, в чому тут річ: адже я непоганий на вроду, хлопче, — принаймні так мені здається, коли я дивлюся в осяяне сонцем джерело, — і все-таки я ніколи не міг витягти з цієї пустухи обіцянки піти за мене заміж, ба навіть не міг домогтися від неї приязної, сердечної усмішки, хоч вона ладна реготатися цілі години. Якщо вона посміла обвінчатися, поки мене не було, то пізнає всі радощі вдівства, не доживши й до двадцяти років!
