Слава ЗСУ!

- Нi, це не гарна: важка дуже. От що ранiше грали - то краща, - промовила Мар'я. А Христя важко зiтхнула.

- Чого ти так важко зiтхаєш, моя перепiлочко? - спитавсь Довбня, прикро заглядаючи на її похмуре обличчя.

- Христе! Мар'є! - почувся в кухнi вигук.

- Панi… - злякано прошептали обидвi та так i полинули в кухню.

- Позабираються до панича в хату! Чого? - гримала Пистина Iванiвна.

- Оце зададуть капотi нашим критикам! - зло усмiхаючись, мовив Довбня.

Проценко сидiв, похнюпившись, та мовчав, а Довбня довгими ступнями мiряв хату.

- Що, якби сю гру почула Наталiя Миколаївна? От би була рада! - через який час мовив Проценко.

Довбня став, прикро глянув на Проценка, запитав:

- Яка?

- От з ким слiд вам познайомитись! Ви знаєте отця Миколая? Його жiнка. Молода, спiвуча й так страшенно любе музику. Хочете, я вас познайомлю? - засипав Проценко.

- З попадею? - розтягуючи, спитав Довбня. - А в них є що випити? Проценко зморщився i неохоче одказав:

- Повинно б знайтися, як у кожному сiмейному домi.

- А як нема, то якого чорта я до них i пiду? Не бачив попiвських злиднiв? - понуро бубонiв Довбня.

Проценко ще бiльше зморщився. Трохи лиш чи не вгадав Довбня. Скiльки вiн знає - в попiв завжди так бiдно… "Злиднi, справдi злиднi!" - подумав вiн, Потiм зiйшла йому на думку сама попадя - така жвава, така вродлива…

- Невже ви людей мiряєте по їх достатку? - спитав вiн, пiдвiвши голову.

- А то ж по чому? - одказав спокiйно Довбня. - Прийдеш до чоловiка в хату, просидиш до пiвночi та не дадуть нi чарки горiлки, нi шматка хлiба?

"Облопа! п'янюга!" - трохи не скрикнув Проценко, та тiльки засовався на стiльцi.

- Одначе, про мене, хоч i ходiмо, - згодився Довбня. - Потрусимо трохи попiвську калитку… Вiн менi ще по семiнарiї знайомий, а вона… вона, кажуть, у нього теє… веселенька попадька.

"Теє!.. весела!" - мов кременем черкнуло Проценка; щось непривiтне та злюче ущипнуло за серце. Так би, здається, i кинувся на Довбню, так би й загородив кулаком рота цьому чортовому п'янюзi, облопi!..

Проценко прикро глянув на Довбню; а той, наче стовп перед ним - рiвний та спокiйний, i тiльки непримiтна ухмилка грала на його устах та понурi очi жеврiли стиха. Проценковi чогось стало страшно… Страшно, що такий талановитий чоловiк, як Довбня, та отак себе занехаяв.

- Так коли пiдемо? - допитувався Довбня. - Завтра, чи що? Iде - завтра?

- Як хочете, - понуро одказав Проценко.

Довбня, ще раз покуривши, пiшов додому: а Проценко сумний снував по хатi, роздумуючи, як би йому звернутися, щоб не пiти завтра з Довбнею до попiв. Вiн каявся, що пiдмовляв Довбню… Нап'ється та ще ляпне таке, що нi в тин нi в ворота! Вiд нього всього можна сподiватись… "Сказано: бурсак!" - промовив вiн уголос i невеселий знову заснував по хатi.

- Паничу! вечеряти! - ускочивши у хату, веселенько мовила до нього Христя.

Вiн зиркнув на неї. її трохи розкуйовджена голова, рожеве повне обличчя, гола шия, круглi, мов виточенi, плечi - все зразу кинулося йому в вiчi.

- Вечеряти? - перепитав вiн, наближаючись до неї; злегка торкнувся пальцем її гарячого пiдборiддя, заглянув у вiчi.

- Еге, кличуть, - весело защебетала вона. Серце у нього чогось непевно стукнуло; щось його наче сiпнуло, потягло до неї.

- Курiпко ти польовая, - промовив вiн любо та тихо i занiс руку, щоб обняти.

Мухою крутнулася вона i зразу опинилася в кухнi… тiльки половинка дверей гучно бренькнула за нею.

- Чого ти наче ошпарена вискочила? - спитала Мар'я. Христя тiльки важко дихала. Як Проценко переходив через кухню в горницi, вона поза спиною його посварилася кулаком i тихо промовила: "Бач який!"