Слава ЗСУ!

- Чого ж ти сердишся? Не всi однаковi.

Мар'я тiльки свiрконула очима i замiсть зерняти розкусила лушпанину. I зозла її виплювала.

- Хiба я тобi не казав ранiше: ой, стережися, Мар'є! той прахвост посаде тебе на льоду.

- Тобто ти кращий? - дивлячись призро на його, спитала Мар'я.

- Та вже ж не такий, як твiй Денис.

- Годi! Годi, поки я тебе ве вилаяла або очей не заплювала. Згадай лиш Прiську, Гапку, Горпину…

- То iграшки були.

- Iграшки? - гостро спитала Мар'я, кинувши очима на Свирида. Свирид дивився на неї. Очi їх стрiлись. Червоне Свиридове обличчя грало здоров'ям, усмiхалося; широкi плечi, молодецька постать доводили про його мiць та силу; очi його весело грали… "А вiн непоганий", - подумала Мар'я i похнюпилася.

- Усi ви скурвi сини! - додала вона далi, болiсно якось зареготалася, немов заплакала.

Христя, ще як Свирид тiльки прийшов, прокинулася. Вона чула з печi його жарти, розмову з Мар'вю, та не подавала виду, що чує. "Чого вiн прийшов до мене? Яка там нужда, яке дiло?" - думалося їй. Вона пригадала досвiтки та вечорницi, де Свирид, було, завжди хлопцiв напое, доведе їх до сварки та бiйки або з дiвчатами розпочне лайку, усiх порозганяє. "Непевний вiн якийсь придався: усе б йому пити та гуляти, над усiма верховодити. Усi такi радi були, як вiн у найми пiшов, у город подався… Давно то було, рокiв, мабуть, зо три, якщо не бiльше… i чутка про його запала. А це, бач, знову проявився. Мене питав… нащо?.." - думає Христя.

- Мар'в! Чи ти б не збудила, бува, її? - помовчавши, спитав Свирид.

- Нащо?

- Треба. Збуди.

- Буди сам, коли хоч.

- А можна? - Свирид устав.

- Буди, коли хоч заробити по зубах, - смiється Мар'я.

- Та невже? - жартiвливо спитався Свирид i побрався до печi. Христя у собi i дух притаїла.

- Христе! Христино! - сiпаючи за подушку, оклика Свирид. Христя не ворухнеться!

- Христе!.. - i вiн торкнувся її голови.

Христя, мов сонна, поворухнулася, спустила руку з печi. Свирид так i уп'явсь своєю п'ятiрнею. Христя схопилася.

- Чого? Хто се? - озвалася.

- Не пiзнаєш? - усмiхаючись, пита Свирид.

Христя дивиться на його усiма очима.

- Кланяються тобi мар'янiвцi… I Федiр кланяється…

- Який Федiр? - лукавить Христя.

- Не знаєш? Супруненкiв, каже: поклонись Христi; скажи їй, що якби був батько не оженив, то пiсля водосвята прислав би старостiв до неї. Вiстка про село, про Федора неначе водою збризнула Христю.

- Хiба Федiр оженився? - швидко попитала вона.

- Перед пилипiвкою… Я й на весiллi гуляв.

- На кому ж вiн оженився?

- Горпини Удовенкової не знаєш? Висока, носата… Та ти з нею товаришувала.

- Невже на їй? - здивувалася Христя.

- А що ж, хоч би й на їй? Велика дуже цяця? Що висока та на язик - сам чортяка її не переговоре.

- Так вона ж бiдна, а Грицьковi все хотiлося багатої.

- Сам Грицько й облюбував. Федiр був затявся: в одну шкуру - не хочу! То коли не хоч, каже Грицько, то знай, що ти менi не син, а я тобi не батько.

- Так Федiр таки женився? - задумуючись, промовила Христя. - Що ж вони, живуть гарно?

- Живуть, та й годi… Горпина на йому верхи їздить. Оце недавно був на селi, заходив i до його. Тепер вiн окремим хазяїном живе. "А що, - питаю, - добре жонатому?" - "Та воно б добре, - одказує, - було, якби жiнка не така злюща та ревнива. Усе, знай, очi вибиває Христею". - "Воно, - кажу йому, - усi вони такi, старi дiвки".

- А що ж там ще нового у селi? - перебила Христя.

- Що ж нового? Тимофiй теж женився.