Слава ЗСУ!

- Старе завжди важче молодого, - одказала та, гнiздячись.

- Та добре, добре. Нiгде не замуле. Зиаю, як i кому вимощати. Жидовi, небiйсь, як вимощу - чортового батька всидить. Ну, вже усiлися? Рушив, Васька! - гукнув вiн на коня, що стояв бiля ганку, схиливши голову, i щось губами потрушував. Певно, лаяв хазяїна, що набирав такого народу на вiз. - Ану, заснув! Нно-о!!

Кiнь махнув хвостом i зразу, мов опечений, кинувсь. Кравченко, держачись за вiжки, бiг збоку i напрямляв Ваську на шлях.

- Ти, Василю, не дуже пускай з гори, - сказала Оришка, - щоб, бува, не перекинув.

- Ет, толкуйтеся, - стрибаючи на вiз, одказав Кравченко. - Та се в мене як кiнь, то по всьому свiту другого не зiськати. З гори спуска - як на подушцi зносе.

I справдi, ще тiльки доїжджали до гори, як кiнь почав ходи вкорочати. Прийшлося з гори - i вiн, вип'явши спину угору, мов вона в його була горбом, пiшов потиху та помалу. Хоч би струснув, хоч би раз як оступився - а гора ж крута-крута! Як на руках знiс, так перейшов гору Васька i вже на низу розправив ноги.

- А що? Не я казав? - повернувся Кравченко. - Бачили, як спускає? Нехай Вовк своїм вороним так з'їде. Та й з такої гори кiстки б розтрусив, коли зовсiм голови не звернув би. Та й по рiвному проти сього не вистоє. Вiн спершу i забасує - куди який страшний! А пробiг версту-другу - уже i одставати почав. Дивися, мiй Васька вже й випередив. Хiба не билися ми з ним на заклади! Билися! Карбованця виграв. Хоч вiн у його цiлу сотню заплачений, а мiй тiльки пiвсотнi. Та хоч i пiвсотнi, та з толком. Що з того, що кiнь у тебе, як пiч, гладкий, та не везе? Такому коню уся пiна - копiйка. А ось кiнь! так кiнь! Гей, ти, Невiро! - гукнув вiн на коня i потяг за вiжки. Кiнь зразу додав ходи. Мов i не швидко ступає, а повозка, аж колеса торохтять, котить.

- А що, чули? У його розуму бiльше, нiж у всiх слобожан разом, - жартує Кравченко.

- Чого ви його звете Невiрою? - поспиталася Христя.

- Невiрою? Того, що татарської породи. Невiра, значить, i е. Но!.. село недалеко! - повернувся до коня.

Проїхали ще трохи - показалися садки, левади, що завжди облягають кожне село. За ним - царина, майдан, а далi - хати з хатами поскуплювалися, городи з городами посплiталися, пiшли кривi улицi, поперерiзуванi невеличкими уличками. Христя не знає, куди свої очi напрямити, на чому їх зостановити. Чи давно вона з села - а тепер його i не пiзнати. За сiм-вiсiм рокiв все так перемiнилося. "Тут, на сiй сторонi, була хата Вовчихи, де ми, дiвчата, збиралися на досвiтки. Де тепер вона?! I признакiв немає. Вона стояла на розпуттi - тепер все те позастроювалося, позагороджувалося. А то чия оселя покрита дранню? Це вже новина. Цього нiколи при менi не було. Видно, щось багате оселилося - двiр обнесений забором. А то, здається, домiвка Супруненка?.. Вона… вона… похилилася, покривилася, у землю влiзла. Колись що то за страховище було, той Супруненко. А тепер? Може, вже й на свiтi немає?.."

Переїхали улицi, виткнулись на майдан. Ось i церква заблищала перед ними. Яка ся церква здавалася колись великою та показною, а тепер наче осiла - зовсiм i не видно її з-за лип, що кругом так буйно розрослися. А цвинтар, як i давно, укритий густо-зеленою травою, вузенька стежка, як i колись, кругом церкви бiлiє, мов хто прослав сувой бiлого полотна. I люди снують… он дiвчата у холодочку розсiлися, он парубки на їх з-за дерева позирають, коло самої церкви дiтки граються на травицi. Христю так i потягло туди. Як тiльки Невiра зостановився бiля брами, Христя, як пташка, стрибнула з воза i, як метелик, полинула через браму.