Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Блакитний карбункул

— В яких, сер?

— Ну, в «Глоб», «Стар», «Пел-Мел», «Сент-Джеймс газет», «Івнінг ньюс», «Стендард», «Екоу» та в усіх інших, котрі спадуть вам на думку.

— Добре, сер. А як із каменем?

— Ах, так, я триматиму його в себе. Дякую вам. І слухайте, Петерсоне, коли повертатиметесь, купіть гуску та принесіть сюди, адже ми повинні віддати її цьому джентльменові замість тієї, яку зараз наминає ваша сім’я.

Коли посильний пішов, Холмс узяв камінь і заходився розглядати його проти світла.

— Гарний камінчик,— мовив він.— Гляньте лишень, як він світиться й сяє. Безперечно, він і є причиною та метою злочину. Всі гарні камені такі. Це улюблена спокуса диявола. У великих старих коштовних каменях кожна грань — яка-небудь кривава подія. Цьому каменю ще немає й двадцяти років. Його знайдено на березі річки Амой у Південному Китаї, і примітний він тим, що має всі властивості карбункула, крім однієї: він блакитного, а не рубінового кольору. Хоч він ще дуже молодий, проте історія його вже страхітлива. Вчинено два вбивства, одне самогубство, кілька пограбувань, когось облили сірчаною кислотою,— і все це через якихось сорок гранів кристалічного вуглецю. Хто б міг подумати, що така гарна забавка веде людей на шибеницю і до в’язниць? Покладу-но я цей камінь у свій сейф та напишу графині, що він у нас.

— Ви гадаєте, Хорнер невинний?

— Не знаю, нічого не можу твердити певно.

— Тоді ви вважаєте, що до справи причетний Генрі Бейкер?

— Ні, як на мене, то Генрі Бейкер абсолютно ні в чому не завинив. Він навіть і не підозрював, що гуска, яку він несе, багато дорожча від золотої. В усякому разі, я з’ясую це в дуже простий спосіб, коли тільки Генрі Бейкер відгукнеться на наше оголошення.

— А доти ви нічого не робитимете?

— Нічого.

— Тоді я поїду до своїх хворих, але повернусь сюди ввечері о пів на сьому, бо мені хотілось би знати, чим закінчиться ця заплутана історія.

— Буду радий вас бачити. Я обідаю о сьомій. Здається, на обід буде вальдшнеп. До речі, чи не попросити мені місіс Хадсон у зв’язку з останніми подіями якнайпильніше оглянути його воло?

Я трохи затримався в хворого, і коли знову прийшов на Бейкер-стріт, вже перейшло пів на сьому. Наближаючись до Холмсового будинку, я побачив високого на зріст чоловіка в шотландській шапочці й до підборіддя застебнутому сюртуці. Він стояв перед дверима, в яскравому колі світла, що падало з напівкруглого вікна. Саме тієї миті, як я підійшов, двері відчинились, і нас обох запросили до Холмсової кімнати.

— Коли не помиляюсь, ви Генрі Бейкер? — промовив Холмс, підводячись із крісла й зустрічаючи відвідувача з невимушеною привітністю, яку він так легко міг зобразити.— Прошу вас, сідайте коло вогню, містере Бейкере. Вечір холодний, а я бачу, ви більше пристосовані до літа, ніж до зими. О, Вотсоне, ви прийшли дуже вчасно. Це ваш капелюх, містере Бейкере?

— Так, сер, це, безперечно, мій капелюх.

Бейкер був кремезний чоловік з похилими плечима, великою головою і широким розумним обличчям з клинцюватою каштановою борідкою. Червонясті цятки на носі й на щоках, а також ледь помітне тремтіння простягненої руки підтверджували Холмсові здогади про його схильності. Його поруділий чорний сюртук з піднятим коміром було застебнуто на всі ґудзики, на кістлявих зап’ястках, що висувалися з рукавів, не було видно ніяких ознак ні манжетів, ні сорочки. Він говорив тихо й уривчасто, старанно добираючи слова, і справляв враження інтелігентної людини, з якою доля повелася надто суворо.

— Ваш капелюх і гуска перебувають у нас уже кілька днів,— сказав Холмс,— і ми розраховували на те, що ви дасте в газеті оголошення, повідомивши свою адресу. Не можу збагнути, чому ви цього не зробили.

Наш відвідувач збентежено усміхнувся.

— Зараз у мене не так багато шилінгів, як колись,— відповів він.— Та я не сумнівавсь, що хулігани, які напали на мене, забрали і капелюха, й гуску. Тому й не хотів марнувати грошей.

— Цілком природно. До речі, про гуску: ми були змушені її з’їсти.

— З’їсти? — Наш відвідувач так схвилювався, що аж підвівся з крісла.

— Авжеж. Якби ми цього не зробили, вона б пропала, та й по всьому. Проте я впевнений, що отой птах на буфеті прислужиться вам не гірше від вашого, бо він свіжий-свіжісінький і не меншої ваги.

— О, безперечно, безперечно! — відповів містер Бейкер, зітхнувши з полегкістю.

— Проте у нас залишилися від вашої гуски пір’я, лапки, воло тощо, отже, коли ви бажаєте...

Бейкер щиро розсміявся.

— О, ці тлінні рештки моєї покійної знайомої можуть згодитися мені хіба що на згадку про минулу пригоду,— сказав він.— Ні, сер, з вашого дозволу я обмежусь тим, що приділю всю свою увагу отій чудовій гусці, яку бачу на буфеті.

Попередня
-= 4 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!