Слава ЗСУ!

— Гаразд, вам видніше. Це ж ви мали з ним одружитися.

— Він їхав до Водоплину, коли…

Дивно, як після стількох років горло в неї досі стискалося, коли вона про це розповідала.

— … коли почув про Ліанну і натомість ринув на Король-Берег. Він вчинив так з гарячки, не подумавши.

Вона згадала, як навіснів батько, коли звістка дісталася Водоплину. «Шалений йолоп» — ось як князь Гостер назвав Брандона.

Хайме вилив рештки вина; вийшло десь із пів-кухля.

— Він в’їхав до Червоного Дитинця з кількома супутниками. Волав, щоб принц Раегар виїхав і прийняв смерть. Але Раегара там не було. Аерис вислав сторожу, і вона схопила усіх за змову на життя його сина. Здається, інші теж були княжими синами.

— Етан Гловер служив зброєносцем Брандона, — мовила Кетлін. — Він єдиний вцілів. Решта були Єфорія Малістер, Кайл Ройс та Елберт Арин, небіж і спадкоємець Джона Арина.

Моторошно було згадувати їхні імена після стількох років.

— Аерис звинуватив усіх у зраді та закликав їхніх батьків до двору, щоб відповісти на звинувачення. Синів лишив у заручниках під вартою. Коли викликані з’явилися, він усіх — батьків і синів — замордував без суду.

— Та ні, суд відбувся. Певного штибу. Князь Рікард вимагав суду двобоєм, і король погодився. Старк узброївся для битви — думав, що доведеться битися з кимось із Королегвардії. Може, зі мною. Натомість його схопили, притягли до престольної палати і підвісили на кроквах. Двоє Аерисових вогнечарників розпалили під ним багаття. Король сказав йому, що поборником дому Таргарієн є вогонь. Тому все, що князь Рікард мусив зробити, щоб довести свою невинність у зраді, це… не згоріти.

— Коли вогонь вже палахкотів, до палати привели Брандона. Руки йому були скуті за спиною, а навколо шиї зав’язано вогкого шкіряного паса, прикріпленого до пристрою, який королю привезли з Тирошу. Ноги йому, проте, лишили вільними, а поруч — так, щоб трохи не діставав — поклали його власного меча.

— Вогнечарники повільно смажили князя Рікарда — то гасили вогонь, а то роздмухували, щоб він грів гарненько та рівненько. Спершу зайнялося княже корзно, тоді вапенрок, і скоро князь лишився вбраним у саму крицю та попіл. Далі він почне запікатися, сказав Аерис… якщо син його не звільнить. Брандон намагався, але що більше пнувся, то гірше його душив ремінь на горлянці. Зрештою він задушив сам себе.

— Що ж до князя Рікарда, то наприкінці його панцир став вишнево-червоний, а золото капотіло з острог у вогонь. Я стояв коло підніжжя Залізного Трону в білій своїй лицарії та білому корзні. Думав собі про Серсею, щоб чимсь голову зайняти. Опісля Герольд Вишестраж відвів мене убік і сказав: «Ти присягнувся обороняти короля, а не судити його». Такий він був, Білий Бик. Вірний присязі до кінця, далеко ліпший за мене лицар. Так усі кажуть — значить, так воно і є.

— Аерис… — Кетлін відчула, як до горла підступає жовч. Оповідка була така мерзенна, що майже напевне мусила бути правдою. — Аерис був навіжений, це знала уся держава, але якщо ви мене запевняєте, що вбили його заради помсти за Брандона Старка…

— Я цього не казав. Усі Старки для мене ніщо. Кажу вам, чудернацько виходить: один мене любить за добрість, якої ніколи не було, а стільки люду паплюжить за найкраще, що я зробив. На Робертовому вінчанні на царство мене змусили стати на коліна перед ясновельможними чобітьми поруч з великим маестром Пицелем та євнухом Варисом. Щоб король пробачив нам злочини і взяв до себе на службу. Щодо вашого любчика, то Нед мав би цілувати руку, яка вбила Аериса, а він натомість супив брови на дупу, знайдену ним на Робертовому престолі. Гадаю, Нед Старк любив Роберта навіть більше від свого брата і батька… або й від вас, ласкава пані. Адже Роберта він ніколи не зраджував, чи не так?

Хайме п’яно зареготав.

— Та чого ви, пані Старк? Я таке потішне розповідаю, просто жах, а ви й не всміхнетеся!

— Ви, Крулерізе, нічим не можете мене втішити.

— Знову оте прізвисько. Тепер я вже, мабуть, роздумаюся вас гойдати. Адже першим до вас допався Мізинець, хіба ні? А я не підбираю недоїдків за іншими чоловіками. До того ж ви і наполовину не така гарна, як моя сестра.

Його усмішка різала, мов ніж.

— Я ніколи не злягався з іншою жінкою, крім Серсеї. Виходить, я у своєму роді вірніший, ніж ваш любий Нед. Бідний, старий, мертвий Нед. То хто ж має гівно замість честі, га? Я вас питаю! Як там, прошу пані, звали його байстрюка?

Кетлін ступила крок назад.

— Брієнно!

— Ні, не так його звали. — Хайме Ланістер перекинув глека догори дінцем. Йому на обличчя потік струмочок, яскравий, наче кров. — Сніговій, ось як. Біленьке таке ім’ячко… наче ті накидочки, що нам видають у Королегвардії, коли ми гарнесенько проказуємо свої обітнички…