Слава ЗСУ!

— Ну, такого не може бути,— заперечив я,— бо ви наблизили розкриття злочинів до рівня точної науки настільки, наскільки це взагалі можливо на цьому світі.

Почувши ці слова, вимовлені від щирого серця, мій компаньйон аж почервонів від задоволення. Я вже встиг помітити, що він був чутливий до похвал своєму мистецтву не менше, ніж дівчина — своїй вроді.

— Я скажу вам ще одну річ,— мовив він. — Лаковані Черевики й Квадратні Переди приїхали в одному кебі, зовсім по-дружньому, можливо, навіть взявшись попід руки, пройшли доріжкою до будинку. Коли ж увійшли, то по ходжали кімнатою, точніше Лаковані Черевики стояли на місці, а походжали Квадратні Переди. Я прочитав усе це на пилюці, прочитав також і те, що чоловік, який походжав, дедалі дужче розпалювався. На це вказує зросла довжина кроків. Він увесь час щось говорив, поки не довів себе, немає сумніву, до оскаженіння. Тоді й сталася трагедія.

Тепер я розповів вам усе, що знаю достоту, а все інше — звичайні припущення й здогади. А проте в нас є добряча робоча основа, з якої можна починати діяти. Але нам тре ба поспішати, бо сьогодні ввечері я ще хочу встигнути на концерт послухати Норман Неруду.

Поки точилася ця розмова, наш кеб торохтів нескінченними брудними вулицями й похмурими провулками. І в найбруднішому і найпохмурішому з них наш кучер раптом зупинився.

— Оце вам Одлі-Корт,— мовив він, показуючи на вузьку щілину в довгій шерензі темно-сірих цегляних будинків. — Я буду тут, поки ви повернетесь.

Одлі-Корт виявився малопривабливим місцем. Вузький прохід привів нас у чотирикутне, оточене жалюгідними жилими будинками й вимощене кам'яними плитами подвір'я. Пробираючись між табунців замурзаної дітлашні й розвішену на вірьовках вицвілу білизну, ми нарешті дісталися до номера 46, двері якого прикрашала невеличка мідна табличка з вигравіруваним прізвищем Ренса. На наше запитання відповіли, що констебль спить, і провели в крихітну вітальню почекати.

Незабаром з'явився й сам Ренс, трохи роздратований тим, що потурбували його сон.

— Я про все доповів у відділенні,— сказав він.

Холмс вийняв з кишені півсоверена й замислено покрутив його в пальцях.

— Мабуть, нам хотілось би почути про все з ваших власних уст,— мовив він.

— Та я хіба що, я з радістю,— швидко згодився констебль, не спускаючи очей з золотого кружальця.

— Розкажіть нам своїми словами, як це було.

Ренс сів на диван, набитий кінським волосом, і насупив брови, неначе сповнюючись рішучості не пропустити жодної дрібниці.

— Я розповім вам усе з самісінького початку,— сказав він. — Я чергую з десятої години вечора до шостої ранку. Об одинадцятій у пивній «Білий Олень» зчинилася бійка, а, крім цього, на дільниці все було досить спокійно. Близько першої години почався дощ, я зустрів Гаррі Мерчера —

того, який чергує в районі Холланд-Гроув, і ми трохи по балакали на розі Генрієтта-стріт. Потім, мабуть, о другій чи трохи пізніше, я подумав, що не завадить подивитись, чи немає порушень на Брікстон-роуд, а в разі потреби й подбати про порядок. Там стояла страшенна грязюка, було безлюдно. По дорозі я не зустрів жодної живої душі, тільки проїхав один чи два кеби. Я йшов і думав, між нами кажучи, як гарно було б випити трохи гарячого джину, коли раптом бачу у вікні того самого будинку — блись. Ну, а я ж знаю, що оті два будинки на Лорістон-гарденс стоять пусткою. Через те, що отой їхній хазяїн не хоче чистити каналізацію, хоча останній наймач, який жив в одному з них, помер від черевного тифу. А тому, побачивши у вікні світло, я аж остовпів і, зрозуміло, запідозрив, що, мабуть, там щось негаразд. І коли я підійшов до дверей...

— То зупинились, а потім повернулися назад до хвіртки,— втрутився мій компаньйон. — Чому ви це зробили?

Ренс аж підскочив і в крайньому здивуванні витріщився на Шерлока Холмса.

— Еге ж, так воно й було, сер,— підтвердив він,— хоча тільки Богу відомо, як ви про це дізнались. Бачите, коли я підійшов до дверей, навколо було так тихо й так самотньо, що я подумав, що непогано було б мати когось поряд із собою. Я взагалі нічого по цей бік могили не боюсь, але мені подумалося, чи то, бува, не той, хто помер від черевного тифу, прийшов перевірити каналізацію, яка його занапастила. Мене аж шпигонуло, і я повернувся до хвіртки подивитись, чи не побачу ліхтар Мерчера, але не помітив поблизу ніяких ознак ні його, ні когось іншого.

— Отже, на вулиці нікого не було?

— Жодної живої душі, сер, навіть собаки. Тоді я набрався духу, повернувся до будинку й відчинив двері. Всередині все було тихо, отож я ввійшов до кімнати, де світилося. На камінній полиці мерехтіло світло — горіла червона воскова свічка,— і я побачив...