Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Етюд у ясно-червоних кольорах

Зрозумівши, що тепер у нього є відданий спільник, Джон Фер'є відчув себе зовсім іншою людиною. Він схопив шкарубку юначу руку й сердечно потиснув її.

— Такими, як ти, можна тільки пишатися,— сказав він. — Мало хто захотів би розділити з нами наші неприємності й небезпеку, яка нам загрожує.

— Це ви правильно вгадали,— відповів молодий мисливець. — Я вас поважаю, але якби йшлося тільки про вас, я двічі подумав би, перш ніж сунути голову в це осине гніздо. Я приїхав сюди заради Люсі, і лихо з нею може трапитися тільки тоді, коли Джефферсон Хоуп перестане топтати ряст.

— А що нам робити?

— Завтра ваш останній день, і якщо сьогодні вночі ви не почнете діяти, то загинете. У мене є мул і два коня, вони чекають в Орлиній ущелині. Скільки у вас грошей?

— Дві тисячі доларів золотом і п'ять тисяч банкнотами.

— Достатньо. У мене стільки ж. Нам треба добратися до Корсон-сіті через гори. Розбудіть, будь ласка, Люсі. Добре, що слуги сплять у флігелі.

Поки Фер'є допомагав дочці зібратися в дорогу в її кімнаті, Джефферсон Хоуп склав у маленький клунок усі харчі, які тільки зміг знайти, і налив у глиняний дзбан води, бо з досвіду знав, що джерел у горах мало і вони далеко одне від одного. Ледве він встиг закінчити приготування, як повернувся фермер з дочкою, вже одягнутою в дорогу. Закохані привіталися сердечно, але коротко, бо кожна хвилина була на вагу золота, а зробити треба було ще багато.

— Ми повинні вийти негайно,— сказав Джефферсон Хоуп тихим, але рішучим тоном людини, яка усвідомлює всі масштаби небезпеки і разом з тим готова сміливо йти їй назустріч. — За вхідними дверима і чорним ходом пильно стежать, але ми можемо обережно вилізти у причілкове вікно й податися полем. А коли вийдемо на дорогу, до Орлиної ущелини залишиться тільки дві милі, а там нас чекають коні. До світанку нам треба подолати половину шляху через гори.

— А якщо нас зупинять? — спитав Фер'є.

Хоуп поляскав по руків'ю револьвера, що стирчало спереду з-під куртки.

— Якщо їх виявиться для нас забагато, то двох-трьох ми заберемо з собою на той світ,— похмуро посміхнувся він.

Світло в будинку погасили, і Фер'є подивився з темного вікна на поля, які належали йому і які він мав зараз покинути назавжди. Він уже давно привчив себе до думки про неминучість цієї жертви, та й міркування про честь і щастя дочки переважували жаль за втраченим багатством. Усе навколо — і дерева з шелестким листям, і розлогі мовчазні пшеничні лани,— дихало безмежним спокоєм, і важко було навіть уявити, що там усюди бродить привид смерті. А проте кам'яний вираз зблідлого обличчя молодого мисливця свідчив про те, що натерпівся він по зав'язку.

Фер'є узяв капшук з грошима, Джефферсон Хоуп — мізерний запас харчів і води, а Люсі — клунок з кількома найбільш цінними для неї речами. Відчинивши вікно дуже повільно й обережно, вони почекали, поки небо трохи потемніло від чорної хмари, а тоді один по одному вислизнули в садок. Зігнувшись і затамувавши подих, вони прокралися до паркану й пішли попід ним, доки не знайшли дірку, крізь яку можна було вийти на кукурудзяне поле. Раптом Джефферсон схопив своїх супутників і затягнув їх у тінь, де всі троє злякано притиснулись до землі.

Крім усього іншого, життя в преріях розвинуло в Джефферсона Хоупа рисячий слух. Ледве він і його супутники встигли сховатись, як за кілька ярдів від них почувся тужливий крик гірської сови і у відповідь десь поблизу зразу пролунав такий же крик. Тієї ж миті з дірки в паркані, до якої вони пробиралися, вислизнула ледь помітна темна чоловіча постать, знову почувся сумовитий умовний крик, і з темряви вийшов другий чоловік.

— Завтра опівночі,— сказав перший, який, очевидно, був старшим. — Коли тричі прокричить дрімлюга.

— Добре,— відповів другий. — Сказати брату Дребберу?

— Скажи, а він нехай перекаже іншим. Дев'ять до семи!

— Сім до п'яти! — відгукнувся другий, і обидві постаті шмигнули в різні боки. Їхні останні слова означали, очевидно, своєрідний пароль і відзив. Як тільки останній звук їхніх кроків затих віддалеки, Джефферсон Хоуп схопився на ноги, допоміг своїм супутникам пролізти в дірку і з усією можливою швидкістю повів їх полями, підтримуючи, а іноді майже несучи дівчину на руках, коли їй починали зраджувати сили.

— Швидше! Швидше! — задихаючись, час від часу шепотів він. — Ми проминули лінію вартових. Тепер усе залежить від швидкості. Швидше!

Втрапивши на дорогу, втікачі пішли значно прудкіше. Лише один раз хтось попався їм назустріч, але вони зуміли вчасно шурхнути в поле і залишились непоміченими.

Не дійшовши до міста, мисливець повернув на нерівну вузьку стежку, що вела в гори. В темряві попереду них забовваніло дві чорних зубчастих вершини — глибокий вузький прохід між ними називався Орлиною ущелиною і там на втікачів чекали коні. З безпомилковим чуттям Джефферсон провів своїх супутників спочатку між величезних валунів, потім руслом висохлого гірського потоку до не помітного для ока майданчика, оточеного скелями, де стояли вірні тварини. Дівчину посадили на мула, старий Фер'є сів з грошима на одного з коней, а другого Джефферсон Хоуп повів по стрімчастій, небезпечній стежці.

Попередня
-= 37 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!