Слава ЗСУ!

Це був складний шлях для тих, хто не звик дивитись в обличчя природі під час найбурхливіших її проявів. По один бік ущелини на тисячу чи більше футів угору височіла кам'яна стіна — чорна, сувора й грізна, з базальтовими колонами на нерівній поверхні, схожими на ребра якогось закам'янілого чудовиська. По другий бік — дикий хаос валунів і уламків скель, який не давав ні найменшої змоги там проїхати. Поміж них безладно крутилася стежка, місцями така вузька й вибоїста, що мандрівникам довелося їхати по ній один за одним, та й взагалі нею могли скористатися тільки дуже досвідчені вершники. Проте, незважаючи на всі ці небезпеки й труднощі, на серці у втікачів було легко, бо кожний крок збільшував відстань між ними й страшним деспотизмом, від якого вони рятувалися.

Та незабаром їм випала нагода переконатися, що вони перебувають ще під юрисдикцією святих. Вони вже доїхали до найважчого і найглухішого місця на всьому шляху, коли Люсі злякано зойкнула й показала вгору. На скелі, що нависла над стежкою, стояв, чітко вирізняючись на тлі нічного неба, самотній вартовий. Він теж побачив утікачів, і тієї ж миті тишу ущелини розітнув військовий оклик:

— Стій! Хто йде?

— Подорожні в Неваду,— відповів Джефферсон Хоуп, поклавши руку на приторочену до сідла рушницю.

Втікачі побачили, що вартовий звів курок і пильно вдивляється в них, явно незадоволений почутою відповіддю.

— Хто дозволив? — спитав він.

— Свята Четвірка,— відповів Фер'є. Проживши багато років серед мормонів, він затямив, що це найвища влада, на яку тільки можна послатися.

— Дев'ять до семи! — гукнув вартовий.

— Сім до п'яти! — швидко відповів Джефферсон Хоуп, згадавши відзив на пароль, почутий у садку.

— Проїжджайте з Богом,— сказав голос угорі.

За сторожовим постом стежка поширшала, і коні пішли риссю. Озирнувшись, утікачі побачили самотнього вартового, який стояв, спершись на рушницю, і зрозуміли, що вони проминули межу країни обраних і що перед ними — воля.

Розділ 5

АНГЕЛИ-МЕСНИКИ

Усю ніч вони їхали поплутаними тіснинами, пробираючись по нерівних кам'яних стежках. Не раз вони збивалися з дороги, але Хоуп дуже добре знав гори, і вони щоразу віднаходили правильний шлях. Коли настав ранок, перед ними відкрився краєвид чудової, хоч і дикої краси. З усіх боків їх оточували високі, з шапками снігу гірські вершини, і кожна з них немовби визирала з-за плеча іншої, вдивляючись в обрій. Скелясті схили по обидва боки були такі стрімкі, що модрини й сосни нависали просто над головами втікачів, яким здавалося, що досить одного пориву вітру, щоб усе це полетіло їм на голови. І такі побоювання були небезпідставні, бо голу долину густо захаращували дерева й валуни, які впали раніше. Одного разу недалеко від утікачів з гори зірвався величезний уламок скелі й глухо прогуркотів униз; луна повторила цей гуркіт в мовчазних ущелинах, налякавши стомлених коней так, що вони перейшли в галоп.

Над східним краєм обрію поволі сходило сонце, і одна по одній вершини високих гір спалахували як ліхтарики на святі, а тоді всі разом запалахкотіли рожево-червоними барвами. Величне видовище звеселило серця втікачів і додало їм нових сил. Зробивши зупинку біля струмка, що біг з якоїсь ущелини, вони напоїли коней і нашвидку поснідали. Люсі з батьком були не від того, щоб затриматися там на довше, але Джефферсон Хоуп був невблаганний.

— Вони вже кинулися за нами в погоню,— сказав він. — Тепер усе залежить від нашої швидкості. Після того, як дістанемося до Карсона, ми зможемо відпочивати все життя.

Протягом усього того дня вони пробирались якимись урвищами і надвечір, за їхніми підрахунками, були від своїх ворогів більше ніж за тридцять миль. На ніч вони знайшли собі притулок під навислою скелею, де вона трохи захищала їх від холодного вітру. Там, притулившись одне

до одного, щоб зігрітися, вони кілька годин поспали. Та встали вони ще до світанку і знову рушили вперед. Ніяких ознак погоні вони не помічали, і Джефферсон Хоуп почав був думати, що вони вже, мабуть, недосяжні для страшної організації, чий гнів вони викликали. Він не знав ні того, як далеко сягає її залізна рука, ні того, що вона швидко до них дотягнеться і розчавить їх.

У середині другого дня їхній жалюгідний запас їжі майже закінчився. Проте це не дуже занепокоїло молодого мисливця, бо до такого в горах завжди треба бути готовим, і раніше йому нерідко вже доводилося розраховувати на свою рушницю, щоб зберегти життя. Знайшовши затишну місцинку, він назносив купу гілляк і розклав багаття, біля якого могли погрітися його супутники, бо тепер вони перебували на висоті майже п'ять тисяч футів над рівнем моря, і повітря зробилось крижаним. Припнувши коней і попрощавшись із Люсі, він закинув на плече рушницю й подався шукати мисливського щастя. Озирнувшись, він побачив, що старий і дівчина сидять біля багаття, а коні й мул стоять трохи далі за ними й ніби правлять їм за тло. Потім їх затулили скелі.