Слава ЗСУ!

Проте його дійова натура знову перемогла апатію, яка є наслідком відчаю. Якщо нічого іншого йому не лишається, він може принаймні присвятити своє життя помсті. Поряд з безмежною терплячістю й упертістю у вдачі Джефферсона Хоупа була присутня й така риса, як холодна мстивість,— її він навчився, очевидно, у індіанців, серед яких виріс. Стоячи біля згаслого багаття, він відчув, що погамувати його горе може тільки помста — цілковита й досконала помста ворогам, здійснена його власною рукою. Від цієї хвилини, вирішив він, вся його воля й енергія будуть присвячені досягненню цієї й тільки цієї мети. Похмурий і блідий, Джефферсон Хоуп пішов туди, де кинув м'ясо вбитого товсторога, потім знову повернувся на таборище, розпалив багаття й зготував собі їсти на кілька днів. Їжу він склав у торбину і, незважаючи на втому, подався через гори по сліду ангелів-месників.

Аж п'ять днів, збиваючи до крові ноги й мало не падаючи в і д утоми, брів він тими самими ущелинами, де недавно їхав верхи на коні. Вночі він кидався на землю серед великого каміння і на кілька годин забувався сном, але ще до світанку знову був у дорозі. На шостий день він досяг Орлиного каньйону, звідки вони розпочали свою злощасну втечу. Звідти його очам відкрилась оселя святих мормонів. Знесилений і знеможений, Джефферсон Хоуп сперся на рушницю й люто насварився кістлявим кулаком на мовчазне місто, що широко розляглося внизу. Дивлячись на нього, він помітив на кількох головних вулицях прапори й інші ознаки якогось святкування. Поки хлопець міркував, що б то могло означати, почувся тупіт копит — до нього скакав якийсь чоловік. Коли той наблизився, Джефферсон Хоуп упізнав у ньому мормона, на ім'я Каупер, якому він у різний час робив послуги. Коли мормон під'їхав, хлопець заговорив до нього, маючи на увазі довідатись що-небудь про долю Люсі Фер'є.

— Я Джефферсон Хоуп,— сказав він. — Ти мене пам'ятаєш?

Мормон подивився на нього з неприхованим здивуванням: у цьому патлатому обідранці з блідим як у мерця обличчям і лютим, безтямним поглядом важко було впізнати колись чепуристого молодого мисливця. Проте, коли мормон, нарешті, переконався, що перед ним справді Джефферсон Хоуп, його здивування змінилося жахом.

— Та ти з глузду з'їхав, що прийшов сюди! — вигукнув він. — Якщо хто-небудь побачить, що я з тобою розмовляю, мені вкоротять життя! За те, що ти допоміг утекти Фер'є і його дочці, Священна Четвірка видала наказ заарештувати тебе.

— Не боюсь я ні їх, ні їхніх наказів,— рішуче відказав Хоуп. — Ти повинен що-небудь знати про одне діло, Каупере. Заклинаю всім для тебе найдорожчим відповісти мені на кілька запитань. Адже ми завжди були друзями. Ради Бога, не відмов.

— Про що ти хочеш спитати? — проказав мормон, боязко озираючись. — Давай швидше. Тут навіть скелі мають вуха, а дерева — очі.

— Що з Люсі Фер'є?

— Її вчора віддали за молодого Дреббера. Та ти зараз упадеш!

— Не звертай на мене уваги,— насилу відповів Хоуп. У нього навіть губи зблідли, і він опустився на камінь, об який досі спирався рукою. — Кажеш, віддали?

— Віддали вчора, через це й прапори на Храмі вивісили. Молодий Дреббер і молодий Стенджерсон трохи посперечалися, кому вона повинна належати. Вони обидва були в загоні, який ганявся за втікачами, і Стенджерсон застрелив її батька, то й виходило, ніби це дає йому перевагу, але коли вони звернулися до ради старійшин, прибічників у Дреббера виявилося більше, і Пророк віддав дівчину йому. Та чи в того, чи в того їй довго не жити, бо вчора я бачив на її обличчі смерть. Вона схожа на привид, а не на жінку. Ти уже йдеш?

— Так, іду,— відповів Джефферсон Хоуп, який підвівся з свого каменя. Його суворе, застигле обличчя було наче вирізьблено з мармуру, а в очах горів лихий вогонь.

— Куди ж ти йдеш?

— Не має значення,— відповів він і, закинувши рушницю на плече, побрів в ущелину, а звідти подався аж в серце гір, до лігвищ диких звірів. І найлютішим і найнебезпечнішим звіром тепер був він сам.

Пророцтва мормона збулося аж надто добре. Чи то страшна смерть батька, чи то ненависний шлюб, до якого її силували, вплинув так на бідолашну Люсі, але відтоді вона вже не підводила голови, а швидко почала марніти й за місяць померла. Її отупілий від пияцтва чоловік, який одружився з нею головним чином заради грошей Джона Фер'є, не дуже побивався через цю втрату, але інші його дружини оплакали смерть Люсі й просиділи біля її тіла напередодні похорону всю ніч, як велить мормонський звичай. А під ранок, ще вдосвіта, двері раптом рвучко розчинились і до кімнати з труною, страшенно їх перелякавши й здивувавши, ввійшов обвітрений, обшарпаний і схожий на дикуна чоловік. Навіть не глянувши на жінок, що збилися в гурт-не сказавши їм і слова, він підійшов до загорнутого в біле тіла, в якому ще так недавно пробувала чиста душа Люсі Фер'є. Нахилившись, він побожно притиснувся губами до її холодного чола, а потім підняв її руку й зняв у неї з пальця обручку. «Вона не ляже в могилу з цією обручкою!» — люто проревів він, і перш ніж жінки встигли зчинити тривогу, збіг сходами вниз і щез. Ця подія була така дивна і тривала так недовго, що той, кому випало бути її свідком, не повірив би сам собі, тим більше не зміг би переконати в ній інших, якби не один незаперечний факт: тоненька золота обручка, ознака заміжжя Люсі Фер'є, безслідно зникла!