Слава ЗСУ!

Нарешті настала хвилина, якої я чекав так довго. Тепер я мав змогу впоратися з своїми ворогами. Разом вони могли захищати один одного, але поодинці були в моїх руках. Проте я діяв без поспіху, бо мав заздалегідь вироблений план. Помста не дає задоволення, якщо кривдник не встигає усвідомити, хто завдає йому удару або чому на його голову падає покара. А за моїм планом я повинен був мати можливість змусити людину, яка заподіяла мені лихо, зрозуміти, що її давній гріх викрито. Трапилося так, що за два чи три дні раніше джентльмен, який оглядав кілька порожніх будинків на Брікстон-роуд, загубив у моєму кебі ключ до одного з них. Ввечері того ж дня про це було оголошено, і ключ я повернув, але поки він був у мене, я встиг зняти з нього зліпок, по якому мені зробили такий самий ключ. З його допомогою я мав доступ принаймні до одного місця в усьому величезному Лондоні, де міг бути впевненим, що ніхто мені не перешкодить. Затягти Дреббера в той будинок було важко, і тепер я мав продумати, як це зробити.

Дреббер подався вулицею, зайшов в один шинок, потім у другий; у другому він просидів майже півгодини. А коли вийшов, то хитався, мабуть, добряче нажлуктився. Поперед мене стояв двоколісний екіпаж, і Дреббер сів у нього.

Я поїхав слідом, тримаючись так близько, що морда мого коня була за ярд від задка тієї коляски. Так ми проминули міст Ватерлоо, потім довго їхали різними вулицями, поки, на моє здивування, не опинилися біля того будинку, де він наймав кімнати. Я не розумів, навіщо він туди повернувся, але свого не облишив, а проїхав ще ярдів із сто від будинку й зупинився. Дреббер відпустив екіпаж і зник за дверима. Дайте мені, будь ласка, води. В горлянці сохне.

Я простягнув йому склянку, він випив її одним духом.

— Тепер мені краще. Ну так от, я почекав з півгодини чи й більше, коли раптом у будинку знявся якийсь шарварок, наче там билися. Наступної миті двері рвучко відчинились і в них з'явилося двоє чоловіків — один з них був Дреббер, другий — молодик, якого я раніше ніколи не бачив. Цей молодик тягнув Дреббера за комір і біля сходів дав йому такого стусана, що той вилетів аж на середину вулиці. «Ти, негідник,— крикнув молодик, погрожуючи палицею,— я тобі покажу, як ображати чесну дівчину!» Він так розлютився, що, мабуть, прибив би Дреббера своєю довбнею, та п'яний боягуз накивав п'ятами. Він добіг до рогу вулиці, побачив мій кеб, гукнув мене й скочив усередину. «Вези мене в готель «Холлідей!» — наказав він.

Коли Дреббер опинився в моєму кебі, серце в мене від радості заколотилося так шумно, що я злякався за свій аневризм, який міг в останню мить вивести мене з ладу. Я їхав повільно, міркуючи над тим, що робити з Дреббером далі. Можна було просто вивезти його за місто і там де-небудь на безлюдному путівці востаннє поговорити з ним. Я майже остаточно дійшов думки вчинити саме так, але він розв'язав питання по-своєму. Йому знову припекло хильнути, і він наказав мені зупинитися біля ресторану, сказавши, щоб я його чекав. У ресторані він сидів доти, поки той не закрився, а коли вийшов, то був п'яний як чіп, і я зрозумів, що тепер господар становища я.

Не думайте, що я мав намір убити його просто так. Звичайно, це було б тільки справедливо, але до такого вбивства у мене не лежала душа. Я давно вже вирішив, що не слід позбавляти його можливості поборотися за своє життя, якщо він на таке наважиться. Під час свого мандрівного життя в Америці я брався за будь-яку роботу, серед усього іншого довелося мені працювати й прибиральником у лабораторії нью-йоркського університету. Одного разу професор, читаючи лекцію про отрути, показав студентам алкалоїд — так він назвав ту речовину,— виділений ним з якоїсь трутизни, що нею в Південній Америці отруюють стріли. Цей алкалоїд, за його словами, був такий сильнодіючий, що найменша його порошинка означала миттєву смерть. Я запам'ятав пляшечку, в якій тримали препарат, і коли всі пішли, взяв трохи того алкалоїду. Я був непоганим фармацевтом і зумів виготовити дві розчинні у воді пігулки з цим алкалоїдом, поклавши кожну в коробочку з такою самою на вигляд пігулкою, але зробленою без отрути. Тоді ж я вирішив, що примушу обох джентльменів, коли настане мій час, узяти з кожної коробочки одну з двох пігулок, а я проковтну ту, яка залишиться. Пігулка вб'є не згірше за кулю, а шуму буде набагато менше, ніж від пострілів крізь шийну хустку. Від того дня я завжди мав пігулки при собі і нарешті дістав можливість використати їх.

Минула дванадцята година, наближалася перша, ніч була буряна й холодна, завивав вітер, і періщив дощ. І хоч погода була гнітюча, але в душі у мене буяла радість — така велика радість, що хотілося безтямно кричати. Якщо ви, джентльмени, коли-небудь дуже чогось бажали і пристрасно прагнули до нього впродовж двадцяти років поспіль, а тоді раптом побачили, що досить тільки простягнути руку і воно твоє, вам будуть зрозумілі мої почуття. Аби заспокоїти нерви, я закурив сигару, але руки мої тремтіли, в скронях гупало від хвилювання. Я їхав і бачив старого Джона Фер'є і любу Люсі, які дивилися на мене з темряви й посміхались мені,— бачив їх так виразно, як бачу зараз вас у цій кімнаті. Всю дорогу вони стояли переді мною — старий Фер'є з одного боку коня, а Люсі з другого,— поки я не зупинився біля того будинку на Брікстон-роуд.