Слава ЗСУ!

— Гірські роди знахабніли, відколи помер князь Джон, — повідомив пан Донел. То був кремезний молодик двадцяти років, суворий та непоказний, з широким носом і шапкою густого брунатного волосся. — Якби моя воля, я вивів би у гори сотню вершників, повикурював дикунів з їхніх острогів та вклав у голови трохи науки. Але ваша сестра забороняє. Ба навіть на турнір Правиці жодного лицаря не пустила. Тримає при собі усіх бійців для захисту Долини… та від чого, ніхто не знає. Дехто каже, що від примарних тіней.

Раптом він зиркнув занепокоєно, згадавши, з ким говорить.

— Плекаю надію, мої слова не образили вас, пані. Я не мав наміру…

— Чесні слова не ображають мене, пане Донеле. — Кетлін знала, чого боїться її сестра. «Не тіней, а Ланістерів», подумала вона про себе і зиркнула на карлика поруч із Броном. Після смерті Чігена ці двоє надто вже заприятелювали. Хитрість карлика непокоїла її. Коли вони в’їжджали в гори, він був бранцем, зв’язаним та безпорадним. А зараз? Начебто й бранець, але з ножем на поясі, сокирою при сідлі, у накидці зі шкури сутінькота, яку виграв у пісняра в кості, у кольчузі, яку зняв з Чігенового тіла. Карлика та решту їхнього жалюгідного загону оточувало з усіх боків чотири десятки вершників — лицарів і компанійців на службі в її сестри Лізи та малого сина Джона Арина — і все ж Тиріон не виказував жодного сліду страху. «Чи не можу я помилятися?», питала себе Кетлін вже не вперше. Чи не міг він зрештою бути невинним щодо Брана, Джона Арина і решти? А якщо так, то хто тоді вона? Адже шестеро людей загинуло з її вини тільки для того, щоб доправити його сюди.

Але вона рішуче відсторонила сумніви.

— Коли ми досягнемо вашої твердині, красно прошу негайно послати по маестра Колемона. Пан Родрік страждає від запалених ран.

Неодноразово її охоплював страх, що відважний старий лицар не переживе подорожі. Під кінець він ледве сидів у сідлі; Брон настійливо пропонував лишити його на поталу долі, але Кетлін чути про те не бажала. Пана Родріка прив’язали до сідла, і вона наказала співцеві Марільйону пильнувати його.

Пан Донел завагався, тоді відповів.

— Пані Ліза наказала, щоб маестер не залишав Соколиного Гнізда, аби дбати про князя Роберта. Але в нас на воротях є септон, який ходить за нашими пораненими. Він огляне рани вашого лицаря.

Кетлін мала більше віри у вченість маестрів, аніж молитви септонів, і вже рота розтулила, аби так і сказати, але побачила попереду грізні мури, прибудовані до гір по обидві сторони проходу. Там, де прохід звужувався, і заледве чотири вершники могли б проїхати біч-о-біч, кам’янисті схили охороняли дві вартові башти, а між ними дугою перекинувся міст з сірого вивітреного каменю. Мовчазні обличчя спостерігали з бійниць у вежах, мурах та на мості. Коли загін добрався майже до верху, назустріч виїхав лицар. Кінь та обладунок були в нього однаково сірі, але по корзні бігли червоно-сині хвилі Водоплину, а скріплювала його на плечі застібка у вигляді блискучої чорної риби з обсидіану та золота.

— Хто бажає пройти крізь Криваву Браму? — запитав лицар.

— Лицар Донел Тягнидуб, а з ним пані Кетлін Старк та її супутники, — відповів молодий лицар.

Лицар Брами підняв забороло.

— Недарма обличчя пані здалося мені знайомим. Далеко ти заїхала від дому, Китичко.

— Як і ви, дядечку, — відповіла вона, мимоволі посміхаючись попри усі негаразди шляху. Почувши цей хрипкий суворий голос, вона перенеслася на двадцять років назад у дні свого дитинства.

— Тепер я живу тут, — буркнув він, тицьнувши пальцем собі за спину.

— Ви живете у моєму серці, — відказала Кетлін. — Зніміть шолома. Я прагну знову побачити ваше обличчя.

— На жаль, роки не додали мені вроди, — зазначив Брінден Таллі, але коли зняв шолома, Кетлін побачила, що він дещо перебільшив. Різкі, карбовані риси обличчя трохи змарніли, час змив брунатні барви з волосся і залишив саму сивину, але посмішка не змінилася, і густі кущаві брови залишилися товстими, наче гусінь, і сміх так само ховався на дні глибоких синіх очей.

— Чи знає Ліза про твій приїзд?

— Не було часу надіслати звістку, — відповіла Кетлін. Загін потроху збирався в неї за спиною. — Гірко казати, дядьку, але ми мчимо поперед бурі.

— Чи дозволяє Лицар Брами увійти в Долину? — вигукнув пан Донел. Тягнидуби надзвичайно поважали звичаї.

— В ім’я Роберта Арина, князя Соколиного Гнізда, Захисника Долини, Істинного Оборонця Сходу, дозволяю ввійти вільно і вимагаю дотримуватися князівського миру та закону! — проказав пан Брінден. — Їдьмо.

І вона рушила поруч із дядьком, у тіні Кривавої Брами, коло якої у Вік Звитяжців полягло в землю не одне хоробре військо. Там, де кінчалися мури, гори раптом розступилися, і перед очима виникли зелені поля, синє небо, гори під сніжними шапками. Видовище перехоплювало подих. Вся Долина Арин купалася перед ними у вранішньому світлі й губилася вдалині у мінливому серпанку.