Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Гра престолів

— Встаньте, — наказав Нед селянам. Він ніколи не вірив тому, що люди казали, стоячи навколішки. — Усім встати.

Городець Стригалі потроху, по одному і двоє зіп’явся на ноги. Одного старця підняли попід руки, а ще одна юна дівчина у скривавленій сукні залишилася на колінах, втупившись порожніми очима у пана Ариса Дубосерда, що стояв біля підніжжя трону в обладунку Королегвардії, готовий захищати і оберігати особу короля… або ж, сподівався Нед, особу Правиці.

— Джосе, — мовив пан Раймун Даррі до товстого лисуватого чоловіка у фартуху броваря,  — розкажи-но Правиці, що трапилося у Стригалях.

Джос кивнув.

— З дозволу вашої королівської милості…

— Його королівська милість полює на тому березі Чорноводної, — перервав його Нед, дивуючись, як можна прожити все життя у кількох днях їзди від Червоного Дитинця і не мати уявлення, який на обличчя твій король. Нед був одягнений у білий льоняний жупан з лютововком Старків на грудях; комір чорної штофової делії скріплював срібний значок його посади. Чорне, біле та сіре — усі відтінки правди.

— Я князь Едард Старк, Правиця Короля. Кажи, хто ти такий і що знаєш про тих нападників.

— Я тримаю… тримав… я тримав броварню і шинка у Стригалях, мосьпане, коло кам’яного мосту. Краще пиво на південь од Перешийка, люди так казали, перепрошую вельможного пана. Тепер його нема, як і решти, мосьпане. Вони прийшли, понапивалися як хотіли, решту вилили, а тоді підпалили моє добро, і мене б геть убили, якби упіймали… мосьпане.

— А нас спалили, — сказав селянин коло нього. — Наїхали, як стемніло, десь із півдня, підпалили ниви і домівки. Хто впирався, вбивали. То не були крадії, мосьпане. Худоби красти не хтіли, перепрошую, мою молочну корову вбили й покинули як була, теє, гайворонню на їдло.

— Запопали мого підмайстра, — мовив кремезний чоловік з поставою коваля і пов’язкою на чолі. Він вдяг до двору своє найкраще вбрання, проте на штанях брудніли плями, а свита була заляпана з дороги. — Ганяли його туди-сюди полями верхи, штрикали списами, наче звіра. Реготали, як хлопець тікав і кричав, а тоді здоровило прохромив його наскрізь.

Дівчина, що стояла на колінах, підняла голову на Неда, що височів над нею на троні.

— І матір мою вбили, ваша милість. А ще… ще… — Голос її закляк, наче вона забула, що хотіла сказати. А тоді почала схлипувати.

Розповідь продовжив пан Раймун Даррі.

— У Вендгороді люди шукали порятунку в своєму острозі, та стіни ж там дерев’яні. Нападники навалили соломи під дерево і спалили усіх живцем. Коли вендійці відчинили браму, щоб тікати від вогню, їх перестріляли лучники геть усіх, навіть жінок з немовлятами.

— Який жах, — пробурмотів Варис. — Які жорстокі бувають люди…

— І нас би так само спалили, та у Стригалях є паланка з каменю, — мовив Джос. — Хтіли вже нас викурити димом, та здоровило сказав, що уверх річкою смачніше яблучко висить. То вони й поїхали собі до Мартоплясового Броду.

Нед відчув холодне залізо пальцями, коли нахилився уперед. Між кожною парою пальців випинало лезо. З поручнів трону стирчали, мов кігті, кінці покручених мечів. Навіть після трьох століть деякі лишилися такі гострі, що легко різали плоть. Залізний Трон приховував багато пасток для необережних. У піснях співалося, що на нього пішла тисяча мечів, розжарених до білого у пекельній пащі Балеріона Чорного Жаха. Кували трон п’ятдесят дев’ять днів. Урешті-решт вийшло це чорне горбкувате одоробло, що складалося з бритвоподібних країв, друзок і смуг загостреного металу. Трон міг убити людину і вже вбивав, якщо вірити оповідкам.

Едард Старк не розумів, навіщо зголосився сидіти на цьому троні. Не знав, чи зрозуміє хоч колись. Та попри все, саме він зараз сидів на ньому, і люди прохали його про справедливість.

— Які у вас є докази, що то справа рук Ланістерів? — запитав він, намагаючись стримати гнів. — На них були кармазинові накидки, чи над ними майорів прапор з левом?

— Навіть Ланістери не такі тупоголові, — кинув сердито пан Марк Дудар — задерикуватий молодий півник, надто зелений і гарячий, як на Неда, хоча і добрий друг братові Кетлін, Едмурові Таллі.

— Кожен з них був верхи і в обладунку, пане мій, — спокійно відповів пан Карил. — За зброю вони мали списи зі сталевими вістрями, мечі, а до того ж бойові сокири для свого брудного діла.

Він махнув до одного з вцілілих сіромах.

— Ти. Так, ти — не бійся, не скривдимо. Розкажи Правиці те саме, що сказав мені.

Старий хитнув головою.

— Щодо коней, — мовив він, — в усіх були бойові огирі. Багато років я служив у стайнях старого пана Вілума, не сплутаю. Жоден з тих коней ніколи плуга не тягнув. Хай боги покарають, якщо брешу.

Попередня
-= 196 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 2.


Останній коментар

Назар 12:47:23

Хто перекладав книгу?
БРАТЧИКИ Нічної варти?
Старки господарі ЗИМОСІЧІ?
Джон СНІГОВІЙ?
Що за жесть. І це тільки перші сторінки книги. Боюся навіть уявити що буде далі.


anonymous9982 05.09.2014

книга интересная, но почему отсутствует текст на страницах с 190 по 200? Фантазия читателя сама должна подсказать сюжет?


Додати коментар