Слава ЗСУ!

— Тепер дайте щось від болю і залиште спокійно померти.

Великий маестер Пицель поспіхом змішав ще одного кухля макового молока. Цього разу король жадібно випив, лишаючи на бороді дрібні білі крапельки, а тоді відкинув геть порожнього кухля.

— Тепер я спатиму?

Королю відповів Нед.

— Так. Спатимете, пане мій.

— Добре, — посміхнувся король. — Я перекажу Ліанні вітання від тебе, Неде. Збережи моїх дітей в моє місце.

Ці слова вразили Неда, наче ніж у живіт. Якусь мить він не знав, що відповісти, бо не міг примусити себе збрехати. А тоді згадав королівських байстрюків: крихітку Барру під мамчиною цицькою, Мію в Долині, Гендрі коло горна, решту інших.

— Я збережу… твоїх дітей, як своїх власних, — повільно проказав князь.

Роберт кивнув і заплющив очі. Нед спостерігав, як старий друг тоне в подушках, як макове молоко змиває з його обличчя смертну муку. Нарешті до короля прийшов сон.

Великий маестер Пицель рушив до Неда, бринькаючи важкими ланцюгами.

— Я зроблю все, що в моїй владі, пане мій, але рана загнилася. Його везли додому два дні. Коли я побачив його милість, було вже запізно. Я можу полегшити його страждання, але зцілити пораненого тепер можуть самі лише боги.

— Скільки ще? — запитав Нед.

— Правду кажучи, він уже мав би померти. Ніколи не бачив, щоб людина так люто чіплялася за життя.

— Мій брат завжди був сильним, — мовив князь Ренлі. — Не те щоб дуже розумним, але сильним.

У задушливому повітрі опочивальні його лобом стікав рясний піт. Молодий, чорнявий, гарний на вроду, він здавався примарною подобою молодого Роберта.

— Він убив вепра. Зарізав тварюку, хоча в самого кишки висіли з черева. — Голос брата короля виказував його безмежний подив.

— Роберт ніколи не залишав бойовища, поки ворог живий, — відповів Нед.

За дверима сходи, як і раніше, охороняв пан Барістан Селмі.

— Маестер Пицель дав Робертові макового молока, — мовив до нього Нед. — Простежте, щоб ніхто не турбував його спокій без мого дозволу.

— Ваш наказ буде виконано, пане князю. — Пан Барістан здавався набагато старішим за свої роки. — Я зганьбив довірений мені священний обов’язок.

— Навіть кращий з лицарів не може захистити короля від нього самого, — відповів Нед. — Роберт обожнював лови вепрів. Сам бачив, як він їх убив, мабуть, із тисячу.

Король завжди стояв твердо, без найменшого руху, широко розставивши ноги, наготувавши важку рогатину, а ще кляв вепра найгіршими словами і чекав до останньої миті, поки розлючений звір летів на нього. А коли наставала та остання мить, вбивав його одним страшним і точним ударом.

— Ніхто не міг знати, що саме цей принесе йому смерть.

— Дякую за ласку, пане Едарде.

— Король сам так сказав. Він каже, що забагато випив вина.

Сивочолий лицар стомлено кивнув.

— Доки ми підняли вепра з лігва, його милість уже хитався в сідлі. Але наказав нам стати осторонь і чекати.

— Цікаво, пане Барістане, — запитав Варис тихо та вкрадливо, — а хто давав королю те вино?

Нед не чув, як підійшов євнух, але обернувшись, побачив його перед собою. На тому був чорний оксамитовий східний халат, який підмітав підлогу. Обличчя було щойно напудроване.

— Вино королю давали з його власного міха, — відповів пан Барістан.

— Був тільки один міх? Полювання зазвичай так розпалює спрагу.

— Я не рахував. Але напевне більше, ніж один. Коли король вимагав, його зброєносець приносив нового міха.

— Який послужливий юнак, — зазначив Варис. — Така нелегка робота: стежити, аби король завжди мав чим освіжитися.

Нед відчув у роті гіркоту. Він пригадав двох білявих хлопців, яких Роберт посилав по розтягачку для панцера. Того вечора на бенкеті король розповів цю історію усім присутнім, трусячись від реготу.

— Котрий зі зброєносців? — запитав він.

— Старший, — відповів пан Барістан. — Лансель.

— Я його добре знаю, — мовив Варис. — Міцний та завзятий хлопчина, син пана Кевана Ланістера, небіж князя Тайвина, брат королеви у перших. Сподіваюся, милий юнак не винуватить себе. Я добре пам’ятаю, які вони, діти, вразливі у своїй юнацькій невинності.

Варис, ясна річ, свого часу був юним. Але Нед мав сумнів, що хоч колись — невинним.

— До речі про дітей. Король Роберт змінив думку щодо Даянерис Таргарієн. Хай там яких заходів ви вжили, я наказую їх відмінити. Негайно.

— На жаль, — мовив Варис, — навіть негайно може бути запізно. Птахи вже вилетіли. Але я зроблю все можливе, пане Правице. З вашого дозволу.

Він вклонився і зник униз сходами, шепочучи на каменях м’якими сандалями.