Слава ЗСУ!

— Ти відростив бороду, — мовила вона до Робба, поки лютововк нюхав їй долоню.

Він пошкрябав зарослу щелепу, раптом зніяковівши.

— Так, так.

Волосини в нього на підборідді були рудіші, аніж на голові.

— Мені подобається. — Кетлін легенько попестила вовкові голову. — Так ти схожий на мого брата Едмура.

Сірий Вітер, граючись, несильно куснув її за пальці й побіг до свого місця коло вогню.

Пан Гелман Толгарт першим перетнув палату слідом за лютововком, аби привітатися з належною поштивістю. Він став на коліно і притиснув лоба до її руки.

— Пані Кетлін, — мовив він, — бачити вашу незмінну красу в ці тяжкі часи — така втіха для душі.

За ним підійшли Гловери, Галбарт і Робет, тоді Великоджон Умбер і решта, один за одним. Останнім виявився Теон Грейджой.

— Не гадав побачити вас тут, пані, — мовив він, схиляючи коліно.

— Я й сама не гадала опинитися тут, — відповіла Кетлін, — доки не зійшла на берег у Білій Гавані й не почула від князя Вимана, що Робб скликав корогви. Прошу вітати його сина, пана Вендела.

Вендел Мандерлі ступив уперед і вклонився так низько, як дозволяв його чималий обсяг.

— А також мого дядька, пана Бріндена Таллі, який полишив службу в моєї сестри, аби приєднатися до мене.

— Пан Чорноструг! — мовив Робб. — Дякую вам за приїзд. Нам конче потрібні такі уславлені воїни. Вам, пане Венделе, я також дуже радий. А чи приїхав з вами, матінко, пан Родрік? Я дуже скучив за ним.

— Пан Родрік вирушив з Білої Гавані на північ. Я поставила його каштеляном Зимосічі й доручила утримувати замок до нашого повернення. Маестер Лювин — мудрий радник, але недосвідчений у військовій справі.

— Не турбуйтеся, пані Старк, — басовито прогув Великоджон. — Зимосічі ніщо не загрожує. Скоро ми прочистимо Тайвинові Ланістеру дупу нашими мечами, красно прошу вибачити, а тоді рушимо на Червоний Дитинець визволяти Неда.

— Перепрошую пані, маю одне питання. — Руз Болтон, господар на Жахокромі, мав тихенький голосочок, але коли він говорив, більші за нього чоловіки замовкали та слухали. Очі він мав дивно бліді, майже безбарвні, а поглядом вмів бентежити, як ніхто. — Кажуть, ви утримуєте в полоні карлика, сина князя Тайвина. Чи привезли ви його до нас? Мушу сказати, нам став би у пригоді такий заручник.

— Я справді тримала Тиріона Ланістера у полоні, та недовго, — змушено визнала Кетлін. Новина викликала гнівний галас. — Я втішена цим не більше, аніж ви, шановні панове. Боги завважили за доцільне звільнити його, і то не без допомоги моєї недоумкуватої сестри.

Вона розуміла, що не мала б так відверто виказувати своє презирство до родички, але відбуття з Соколиного Гнізда лишило в неї огидні спогади. Кетлін запропонувала узяти з собою князя Роберта на кілька років задля виховання у Зимосічі. Товариство інших хлопчиків мало піти йому на користь, насмілилася припустити вона. Але на Лізину лють страшно було дивитися.

— Сестра ти мені чи ні, — відповіла вона, — але спробуй вкрасти мого сина, і ти вийдеш через Місячні Двері!

Після того розмовляти не було про що.

Панство бажало розпитати її детальніше, але Кетлін підняла долоню.

— Ми матимемо час пізніше, а зараз я стомлена з дороги і бажаю побалакати з моїм сином наодинці. Впевнена, що ви мені пробачите, шляхетні панове.

Панство не сміло заперечувати; очолювані незмінно гречним паном Роголісом, значкові вклонилися і вийшли.

— Даруй мені й ти, Теоне, — додала вона, коли Грейджой затримався був. Той посміхнувся і вийшов слідом.

На столі стояли пиво та сир. Кетлін націдила собі ріг, сіла, ковтнула і роздивилася сина. Він здавався вищим, ніж востаннє, коли вона його бачила, і старшим з-за порослої на щоках борідки.

— Едмур відростив перші вуса у шістнадцять.

— Мені теж скоро шістнадцять, — відповів Робб.

— Але зараз тобі п’ятнадцять. П’ятнадцять, і ти ведеш військо у бій. Чи ти здатний зрозуміти мій страх, Роббе?

У відповідь він кинув упертий погляд.

— Більше нема кому.

— Нема кому? — вигукнула вона. — А чи не скажеш, хто були ті люди, яких я тут бачила хвилину тому? Руз Болтон, Рікард Карстарк, Галбарт і Робет Гловери, Великоджон, Гелман Толгарт… будь-кому з них можна довірити очолити військо. Боги ласкаві, та згодився б навіть Теон, хоч я особисто вибрала б когось іншого!

— Вони не Старки, — відповів син.

— Вони дорослі чоловіки, Роббе, загартовані у битвах. А ти рік тому ще бився дерев’яним мечем.

Вона побачила, як у його очах майнув був гнів, але так само швидко і минув. Раптом він знову перетворився на хлопчика-підлітка.