Слава ЗСУ!

— Цей… тягар? Я, здається, не… Щось я…

Тут заговорив грубим незугарним голосом новоспечений князь Янос Слинт:

— Її милість кажуть, що з вас знято обов’язки Регіментаря Королегвардії.

Високий сивочолий лицар, здавалося, зів’яв, затамувавши подих перед престолом.

— Ваша милосте, — мовив він нарешті, — адже Королегвардія є присяжним братством. Наші обітниці даються на все життя. Одна лише смерть може зняти з Регіментаря його священний обов’язок.

— Чия смерть, пане Барістане? — Королева питала голосом м’яким, наче шовк, але чутно її було на всьому протязі палати. — Ваша чи вашого короля?

— Ви дозволили померти моєму батькові, — кинув Джофрі звинувачення з висоти Залізного Трону.

Санса бачила погляд, яким лицар дивився на свого нового короля. Раніше вона б ніколи не дала Регіментареві його років, але зараз він виглядав чи не старішим за них.

— Ваша милосте, — промовив він, — мене обрали для служби серед Білих Мечів на двадцять третьому році життя. То була моя єдина мрія, відколи я вперше взяв меча до рук. Я відмовився від усіх прав на родове гніздо. Моя наречена вийшла заміж за мого брата у перших, ані землі, ані синів я мати не бажав, а життя прагнув прожити заради служби державі. Сам пан Герольд Вишестраж прийняв мої обітниці… берегти короля усіма силами… віддати мою кров заради його… Я бився поруч із Білим Биком та великим князем Левином Дорнійським… біч-о-біч з паном Артуром Дейном, Вранішнім Мечем. Перш ніж служити вашому батькові, я стояв на варті життя короля Аериса, а раніше — його батька Джаяхаериса… я служив трьом королям…

— З яких усі вже мертві, — зазначив Мізинець.

— Ваш час вийшов, — оголосила Серсея Ланістер. — Навколо Джофрі мають стояти молоді та сильні. Рада ухвалила призначення пана Хайме Ланістера замість вас Регіментарем Присяжного Братства Білих Мечів.

— Крулеріза, — гірким від презирства голосом мовив пан Барістан. — Негідного лицаря, що зганьбив свого клинка кров’ю того самого короля, якого заприсягся обороняти.

— Думайте, що кажете, пане лицарю, — попередила королева. — Ви говорите про нашого улюбленого брата, родича вашого короля.

Тут вступив пан Варис, і слова його звучали м’якіше за слова інших.

— Ми не забули вашої вірної служби, добрий пане. Князь Тайвин Ланістер зголосився від щедрот своїх наділити вас чималим земельним володінням на північ від Ланіспорту, коло моря, з достатньою кількістю золота і людей, аби побудувати добру садибу, і з усією челяддю, яка вам може знадобитися.

Пан Барістан кинув гострий погляд у відповідь.

— Куток, де востаннє прихилити голову, і могильників, аби там і прикопали. Дякую вам, ласкаві панове… та чхати я хотів на таку вашу жалість.

Він потягнувся та відстібнув пряжки, що тримали корзно. Важке біле вбрання ковзнуло з плеч і впало купою на підлогу. Далі з брязкотом упав шолом.

— Я є лицарем, — повідомив він присутнім. Тоді відстібнув срібні пряжки латного нагрудника і теж зронив його на підлогу. — І помру лицарем.

— Вочевидь, голим лицарем, — пожартував Мізинець.

Усі зареготали: Джофрі на троні, панство в палаті, Янос Слинт, королева Серсея, Сандор Клеган, ба навіть інші лицарі Королегвардії — ті п’ятеро, які ще хвилину тому були йому братами.

«Ось що, мабуть, найболючіше», подумала Санса. Її серце прихилилося до старого відважного воїна, що стояв зганьблений та червоний від гніву, нездатний слова мовити. Нарешті він оголив меча.

Санса почула, як хтось зойкнув. Пан Борос та пан Мерин рушили уперед, але пан Барістан пришпилив їх на місці поглядом, що аж стікав презирством.

— Не полохайтеся, панове лицарі, вашому королю ніщо не загрожує… та не завдяки вам. Навіть і зараз я прорізав би собі дорогу крізь вас, як ніж ріже круг сиру. Якщо ви згодні служити під проводом Крулеріза, то ніхто з вас не вартий носити біле корзно.

Він жбурнув меча до підніжжя Залізного Трону.

— Забирай, хлопчисько. Переплав його і додай до тих інших, якщо твоя воля. Від мого переплавленого клинка ти матимеш хісна більше, ніж від мечів у руках отих п’ятьох. Може, Станіс вріже об нього дупу, як сідатиме на твій трон.

Він вийшов довгим шляхом назовні, гучно карбуючи крок на підлозі. Луна його кроків відбивалася від голих кам’яних стін. Двірське панство розступалося, даючи дорогу. Аж коли служки зачинили за ним великі двері з дубу та спижу, Санса знову почула інші звуки: тихі голоси, непевне ворушіння серед панства, шурхіт паперів на столі ради.

— Він назвав мене хлопчиськом, — писнув Джофрі, зразу ж видавшись молодшим за свої роки. — А ще казав щось про дядька Станіса.