Слава ЗСУ!

«Га-а-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у!», донеслася відповідь з протилежного гребеня, де Великоджон підніс до вуст власного рога. На сході та заході про криваву відплату засурмили Малістери та Фреї. На півночі, де долина звужувалася та вигиналася, як лікоть, роги князя Карстарка додали свої глибокі жалобні голоси до страшного хору. Внизу на струмку кричали люди, коні ставали дибки.

Раптом Шепітна Пуща гучно видихнула. То Роббові лучники, заховані серед гілля дерев, випустили стріли. Ніч вибухнула вереском людей та коней. Навколо неї вершники піднімали списи. Грязюка та листя, під якими ховалися жорстокі вістря, розсипалися, і під місяцем заблищала нагострена криця.

— Зимосіч! — почула вона клич Робба і нове зітхання стріл у повітрі. Він рушив геть від неї ристю, ведучи вершників донизу схилом.

Кетлін сиділа на коні нерухомо, оточена сторожею Гала Молена, і чекала, як уже чекала в минулі роки на Брандона, Неда та свого батька. Вона знаходилася високо на гребені, і дерева ховали від неї більшу частину того, що відбувалося унизу. Один удар серця, два, чотири… і раптом вона зі своїми захисниками немовби лишилася сама у лісі. Решта розчинилася серед зелені.

Але кинувши погляд через долину на дальній гребінь, вона побачила, як з мороку під деревами виникають вершники Великоджона. Вони йшли лавою — довгою, нескінченною. Якусь мить, коли латники щойно вихлюпнули хвилею з лісу, Кетлін бачила лише місячні відблиски на вістрях їхніх списів, мовби тисячі шершнів, охоплених срібним полум’ям, летіли донизу схилом гори.

А тоді вона змигнула, і лишилися тільки вершники, що мчали до своєї та чужої погибелі.

Опісля вона не могла навіть стверджувати, що бачила битву. Але чула, бо уся долина дзвеніла луною. Хряскання списів, що ламалися, брязкіт мечів, вигуки «Ланістер!», «Зимосіч!», «Таллі! Водоплин і Таллі!». Коли вона зрозуміла, що бачити нема чого, то заплющила очі й стала слухати. І битва ожила навколо неї. Вона чула тупіт копит, плюскіт підкованих чобіт у мілкій воді, дерев’яний стукіт мечів по дубових щитах, скрегіт криці на криці, свист та шипіння стріл, грім литавр, верескливе іржання тисяч коней. Вояки волали прокльони, благали про милосердя і отримували (або не отримували) його, і виживали або помирали на полі битви. Гребені та схили виробляли зі звуками бою дивні штуки. Одного разу вона почула Роббів голос так ясно, нібито він стояв просто коло неї, вигукуючи «До мене! До мене!». А ще чула гарчання та клацання зубів лютововка, тріск плоті, що виривалася шматками з його жертв, верески болю та жаху з горлянок людей і коней. Чи то був лише один вовк, а чи більше? Хтозна. Ніхто не сказав би напевне.

Потроху звуки битви стишувалися, і нарешті залишився тільки голос вовка. На сході зайнявся світанок, і Сірий Вітер знову заходився вити.

Робб повернувся до неї на іншому коні — мерині в яблуках — замість сірого огиря, яким рушив донизу. Вовча голова на щиті була посічена на шматки, через глибокі зарубки виднілася дубова основа, та самого Робба, здається, не зачепило. Втім, коли він під’їхав ближче, Кетлін помітила, що кольчужна рукавиця та рукав вапенроку просякли чорною кров’ю.

— Тебе поранено, — вимовила вона.

Робб підняв руку, стиснув та розтиснув пальці.

— Ні, — мовив він. — То, мабуть, кров… Торгена, або ж…

Він струснув головою.

— Не знаю, чия.

Схилом за ним піднялася купка вояків у побитих латах, у грязюці, з вишкіреними у посмішках обличчями, під проводом Теона та Великоджона. Між собою вони тягли пана Хайме Ланістера, якого і жбурнули перед її конем.

— Крулеріз, — оголосив Гал без жодної потреби.

Ланістер підняв голову.

— Пані Старк, — мовив він з колін. Однією щокою в нього стікала кров, що цебеніла з порізу на черепі. Але бліде вранішне світло повернуло його волоссю трохи золотого блиску. — Я б віддав вам меча, та з ним трапилася халепа.

— Вашого меча мені не потрібно, пане лицарю, — відповіла вона. — Віддайте мені мого батька та брата Едмура. Віддайте моїх доньок. Віддайте мого пана чоловіка!

— На жаль, з ними теж трапилася халепа.

— На жаль, — холодно повторила Кетлін.

— Вбий його, Роббе, — закликав Теон Грейджой. — Зітни голову!

— Ні, — відповів її син, стягуючи скривавлену рукавицю. — З нього живого більше користі, аніж з мертвого. Та й мій вельможний батько ніколи не терпіли убивства полонених після битви.

— Яка мудра людина, — зазначив Хайме Ланістер, — ще й шляхетна.

— Приберіть його геть і закуйте в кайдани, — наказала Кетлін.

— Робіть, що кажуть пані матінка, — підтвердив Робб, — і поставте міцну варту. Князь Карстарк забажає бачити його голову на шпичці.