Слава ЗСУ!

— Якщо він прийде до тями, — повторила Серсея. — Таке дійсно можливо?

— Про те відають самі боги, — відповів Тиріон, — а маестер тільки сподівається.

Він пожував ще хліба.

— Можу присягнутися, що живим його тримає на цьому світі самий лише його вовк. Звір день і ніч сидить під вікном та виє. Коли його відганяють, він повертається. Маестер каже: якось зачинили вікно, щоб не чути виття, і Бран став слабшати, а як відчинили знову, серце забилося краще.

Королева здригнулася.

— Ті тварини якісь неприродні, — мовила вона. — І дуже небезпечні. Я не дозволю жодній з них їхати з нами на південь.

— Цікаво, як ти їх зупиниш, сестро, — зазначив Хайме. — Вони ж ходять за дівчатами хвостом.

Тиріон узявся до риби.

— То ви скоро їдете?

— Яке там скоро, — відповіла Серсея, а тоді спохмурніла і перепитала. — Чи МИ скоро їдемо? А ти? О боги, тільки не кажи, що лишаєшся тут.

Тиріон знизав плечима.

— Бенджен Старк повертається до Нічної Варти разом з байстрюком свого брата. Я маю намір поїхати з ними і побачити ту саму Стіну, про яку ми всі стільки чули.

Хайме посміхнувся.

— Сподіваюся, ти не покинеш нас заради вступу до Нічної Варти, братику.

Тиріон засміявся.

— Щоб я та обітував безшлюб’я? І пустив з торбою всіх повій від Дорну до Кастерлі-на-Скелі? Ні, я тільки прагну постояти на верхівці Стіни та насцяти за край світу.

Серсея раптово встала.

— Дітям не личить слухати всяку бридоту. Мирцело, Томене, пішли звідси.

Вона вийшла з вранішньої зали швидким кроком, а її дитинчата потяглися слідом.

Хайме Ланістер замислено оглянув брата спокійними зеленими очима.

— Старк ніколи не погодиться залишити Зимосіч, поки його син лежить у тіні смерті.

— Погодиться, якщо Роберт накаже, — відповів Тиріон. — А Роберт таки накаже. Та й взагалі, князь Едард нічого вже не може зробити для хлопця.

— Він міг би скінчити його муки, — відповів Хайме. — Я б скінчив, якби то був мій син. Так милосердніше.

— Раджу тобі не ділитися своєю думкою у присутності князя Едарда, братику, — мовив Тиріон, — бо дяки не діждешся.

— Та навіть якщо малий виживе, то буде калікою. Гірше, ніж калікою. Якимсь покручем. Мені більше до смаку гарна швидка смерть.

Тиріон у відповідь знизав плечима, так що добре стало видно, які вони криві.

— Від лиця покручів, — відповів він, — насмілюся не погодитись. Смерть рішуче кладе край усьому, тоді як у житті завжди лишаються можливості.

Хайме посміхнувся.

— От химерна бісівська порода.

— Ще й яка, — погодився Тиріон. — Я сподіваюся, що хлопчик таки прийде до тями. Вельми цікаво буде почути, що він скаже.

Посмішка його брата скисла, як молоко.

— Тиріоне, любий братику, — мовив він похмуро, — інколи ти змушуєш мене спитати себе, на чиєму ти боці.

Тиріон саме жував з повним ротом хліба та риби. Він ковтнув міцного темного пива, щоб пропхнути їжу, і вишкірився вовчою посмішкою до брата.

— Хайме, любий братику, — відповів він, — ти раниш мене у самісіньке серце. Ти мав би знати, як я люблю своє сімейство.

Джон II

Джон повільно піднімався сходами, намагаючись не думати, що ступає ними, може статися, востаннє за життя. Привид мовчки трусив поряд. Ззовні крізь замкову браму вихором залітав сніг, у дворі стояв галас і безлад, але всередині товстих кам’яних стін було тепло і тихо. Занадто тихо, як на Джона.

Він зупинився перед дверима і постояв, збираючи докупи сміливість. Привид тицьнувся писком йому в руку, від чого Джон відчув полегшення, випростався і увійшов до кімнати.

Пані Старк сиділа коло ліжка. Вона не відходила звідти ані вдень, ані вночі, майже два тижні, жодної миті не полишаючи Брана самого. Їй приносили їжу, горщик, поставили для неї малу тверду лежанку; втім, за чутками, вона однак не спала ані хвилини. Мати годувала Брана сама — водою з медом та трав’яною настоянкою, що підтримувала в ньому життя. Уникаючи її, Джон досі так і не зважився відвідати брата.

Та більше часу чекати не лишилося.

Він на мить завагався у дверях, боячись заговорити, боячись наблизитись. Вікно було прочинене, а унизу під ним вив вовк. Привид почув і підняв голову.

Пані Старк підвела очі. Якусь мить вона мовби його не впізнавала, та нарешті кліпнула очима.

— Чого тобі треба? — запитала вона дивно сухим голосом без жодних почуттів.

— Я прийшов до Брана, — відповів Джон. — Аби попрощатися.

Її обличчя застигло. Довге брунатно-руде волосся втратило блиск і сплуталося. Жінка неначе враз постарішала на двадцять років.