Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Гра престолів

Глядачі присунулися ближче — всі разом, наче їм подали якийсь знак. У смертельній тиші піднялися і опустилися мечі. То була холоднокровна різанина. Бліді клинки пропанахали кольчугу, мов шовк. Віл заплющив очі. Далеко під собою він чув голоси і сміх, гостріші за крижані бурульки.

Коли нарешті Віл віднайшов у собі мужність знову глянути донизу, минуло вже багато часу, і хребет спорожнів. Він сидів на дереві, ледь насмілюючись дихати, поки місяць повільно проповзав чорним небом. Нарешті Віл таки поліз донизу, потерпаючи від судом і занімілих пальців.

Тіло Ройса лежало у снігу долілиць, відкинувши убік одну руку. Товстий соболиний кожух був порізаний у десятку місць. Лежачи отак мертвим, лицар здавався зовсім юним хлопчиною.

Залишки меча Віл знайшов неподалік. Вістря було розщеплене і покручене, мов уражене блискавкою дерево. Віл став на коліна, сторожко роззирнувся і схопив його з землі. Зламаний меч правитиме за доказ. Гаред має знати, що з ним робити. А як не він, то Старий Ведмідь Мормонт або маестер Аемон. Чи Гаред іще чекає з кіньми? Отепер вже напевне час забиратися додому.

Віл підвівся. Над ним стояв пан Веймар Ройс.

Його пишний одяг був пошматований, обличчя понівечене. Одна з друзок його власного меча пронизала білу сліпу зіницю лівого ока.

Праве око було розплющене. Його зіниця горіла блакитним вогнем. Око дивилося й бачило.

Зламаний меч випав із закрижанілих пальців. Віл закрив очі і почав молитися. Довгі справні руки попестили його щоки, тоді зімкнулися на горлянці. Липкі від крові, вдягнені у найкращої роботи рукавички, вони обпалювали шкіру крижаним холодом.

Бран I

Ранок вдався ясним та прохолодним, з особливою різкою свіжістю, яка зазвичай сповіщає про кінець літа. Вони виїхали на страту ще на світанку — удвадцятьох, якщо рахувати і схвильованого Брана. Вперше хлопчика визнали досить дорослим, аби взяти разом з братами дивитися, як їхній вельможний батько чинить королівський правосуд. Ішов дев’ятий рік літа і сьомий рік Бранового життя.

Підсудного схопили коло невеликого острога у горах. Робб гадав, що то дичак, вірнопідданий Манса-Розбишаки, Короля-за-Стіною. Бранові бігли шкірою мурашки, щойно він думав про полоняника. Адже Стара Мамка розповідала коло вогню, які дичаки жорстокі, як вони крадуть, вбивають і беруть у неволю. Начебто вони злягаються з велетнями та упирями, глухої ночі викрадають маленьких дівчаток, цмулять кров з оздоблених рогів. А як стояла Довга Ніч, їхні жінки віддавали себе Іншим і народжували на світ жахливих покручів.

Та чоловік, якого вони знайшли припнутим за руки й ноги до стіни острогу в очікуванні королівського правосуду, був звичайний собі кощавий старий, не набагато вищий за Робба. Він втратив від морозу обидва вуха і одного пальця, а одяг мав увесь чорний, як у братчиків Нічної Варти — щоправда, розкошланий, подертий і засмальцьований.

Подих людей і коней парував у холодному вранішньому повітрі, поки чоловіка відчіпляли від стіни і приводили поперед пана батька за його наказом. Робб і Джон сиділи на конях високо і прямо, а між ними Бран на маленькій конячці намагався виглядати старшим за свої сім років і прикидався, наче усе вже бачив, ще й не один раз. Крізь браму острога повівав легкий вітерець, розвіваючи над головами прапор Старків, господарів на Зимосічі: сірого лютововка, що біжить крижаним білим полем.

Батько Брана сидів на коні нерухомо і урочисто. Довге брунатне волосся йому ворушив вітер; сиві пасма у коротко підрізаній бороді додавали зайвих років до його тридцяти п’яти. Сірі батькові очі дивилися цього дня похмуро, і сам він здавався геть не тим лагідним татом, який вечорами коло вогню розповідав казки про вік звитяжців та дітей лісу. Мабуть, подумав Бран, він просто лишив удома таткове обличчя і вдяг обличчя Старка, князя на Зимосічі.

У вранішньому холоді ставилися питання і слухалися відповіді, але згодом Бран забув більшість зі сказаного. Нарешті його вельможний батько віддав наказ; двоє з князівської сторожі потягли горопаху до пенька з залізодерева посередині площі та силоміць вклали голову на тверду чорну поверхню. Князь Едард Старк спішився, і його вихованець Теон Грейджой подав меча. Той меч звався «Лід», був завширшки з долоню дорослого чоловіка, довший навіть за зріст Робба, викуваний з валірійського булату, виплетений чарами і темний, мов дим. На світі не існувало нічого гострішого за валірійський булат.

Батько зняв рукавиці й віддав їх Джорі Каселю, сотникові своєї замкової сторожі. Він узяв Лід обіруч і мовив:

— В ім’я Роберта з дому Баратеон, Першого тако нареченого, короля андалів, ройнарів та першолюдей, усього Семицарства повелителя і на Державі господаря, за словом Едарда з дому Старк, князя на Зимосічі та Оборонця Півночі, караю тебе на смерть.

Попередня
-= 5 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 2.


Останній коментар

Назар 12:47:23

Хто перекладав книгу?
БРАТЧИКИ Нічної варти?
Старки господарі ЗИМОСІЧІ?
Джон СНІГОВІЙ?
Що за жесть. І це тільки перші сторінки книги. Боюся навіть уявити що буде далі.


anonymous9982 05.09.2014

книга интересная, но почему отсутствует текст на страницах с 190 по 200? Фантазия читателя сама должна подсказать сюжет?


Додати коментар