Слава ЗСУ!

Бран I

Ранок вдався ясним та прохолодним, з особливою різкою свіжістю, яка зазвичай сповіщає про кінець літа. Вони виїхали на страту ще на світанку — удвадцятьох, якщо рахувати і схвильованого Брана. Вперше хлопчика визнали досить дорослим, аби взяти разом з братами дивитися, як їхній вельможний батько чинить королівський правосуд. Ішов дев’ятий рік літа і сьомий рік Бранового життя.

Підсудного схопили коло невеликого острога у горах. Робб гадав, що то дичак, вірнопідданий Манса-Розбишаки, Короля-за-Стіною. Бранові бігли шкірою мурашки, щойно він думав про полоняника. Адже Стара Мамка розповідала коло вогню, які дичаки жорстокі, як вони крадуть, вбивають і беруть у неволю. Начебто вони злягаються з велетнями та упирями, глухої ночі викрадають маленьких дівчаток, цмулять кров з оздоблених рогів. А як стояла Довга Ніч, їхні жінки віддавали себе Іншим і народжували на світ жахливих покручів.

Та чоловік, якого вони знайшли припнутим за руки й ноги до стіни острогу в очікуванні королівського правосуду, був звичайний собі кощавий старий, не набагато вищий за Робба. Він втратив від морозу обидва вуха і одного пальця, а одяг мав увесь чорний, як у братчиків Нічної Варти — щоправда, розкошланий, подертий і засмальцьований.

Подих людей і коней парував у холодному вранішньому повітрі, поки чоловіка відчіпляли від стіни і приводили поперед пана батька за його наказом. Робб і Джон сиділи на конях високо і прямо, а між ними Бран на маленькій конячці намагався виглядати старшим за свої сім років і прикидався, наче усе вже бачив, ще й не один раз. Крізь браму острога повівав легкий вітерець, розвіваючи над головами прапор Старків, господарів на Зимосічі: сірого лютововка, що біжить крижаним білим полем.

Батько Брана сидів на коні нерухомо і урочисто. Довге брунатне волосся йому ворушив вітер; сиві пасма у коротко підрізаній бороді додавали зайвих років до його тридцяти п’яти. Сірі батькові очі дивилися цього дня похмуро, і сам він здавався геть не тим лагідним татом, який вечорами коло вогню розповідав казки про вік звитяжців та дітей лісу. Мабуть, подумав Бран, він просто лишив удома таткове обличчя і вдяг обличчя Старка, князя на Зимосічі.

У вранішньому холоді ставилися питання і слухалися відповіді, але згодом Бран забув більшість зі сказаного. Нарешті його вельможний батько віддав наказ; двоє з князівської сторожі потягли горопаху до пенька з залізодерева посередині площі та силоміць вклали голову на тверду чорну поверхню. Князь Едард Старк спішився, і його вихованець Теон Грейджой подав меча. Той меч звався «Лід», був завширшки з долоню дорослого чоловіка, довший навіть за зріст Робба, викуваний з валірійського булату, виплетений чарами і темний, мов дим. На світі не існувало нічого гострішого за валірійський булат.

Батько зняв рукавиці й віддав їх Джорі Каселю, сотникові своєї замкової сторожі. Він узяв Лід обіруч і мовив:

— В ім’я Роберта з дому Баратеон, Першого тако нареченого, короля андалів, ройнарів та першолюдей, усього Семицарства повелителя і на Державі господаря, за словом Едарда з дому Старк, князя на Зимосічі та Оборонця Півночі, караю тебе на смерть.