Слава ЗСУ!

Гал похитав головою.

— Ми знайшли, де він спав, — устряг Робб. — Ховав під соломою у шкіряній калитці дев’яносто срібних оленів.

— Добре знати, що життя мого сина продали не задешево, — гірко мовила Кетлін.

Галіс Молен подивився на неї спантеличено.

— Коли ваша ласка, пані… кажете, той хлопак хотів убити вашого сина?

Грейджой засумнівався.

— Якась нісенітниця виходить.

— Він прийшов по Брана, — мовила Кетлін. — Він бурмотів, чого це я була у кімнаті. Він підпалив бібліотеку, гадаючи, що я з усією вартою побіжу її гасити. Якби я не була напівбожевільна з горя, може, так би й сталося.

— Нащо комусь вбивати Брана? — запитав Робб. — Ласка божа, та він же маленький безпорадний хлопчик, лежить непритомний…

Кетлін кинула на свого старшого суворий погляд.

— Якщо хочеш правити північчю, Роббе, то маєш замислюватися над такими речами. Сам знайди відповідь на своє питання. Навіщо комусь убивати дитину, яка лежить непритомна?

Перш ніж він відповів, служники притягли з кухні їжу, ще й далеко більше, ніж вона просила: гарячий хліб, масло, мед, чорниці з зимових запасів, підсмажену свинину, м’яко зварене яйце, скибку сиру, чайничок м’ятного чаю. Слідом з’явився і маестер Лювин.

— Що з моїм сином, маестре? — Кетлін роздивилася їжу й вирішила, що не голодна.

Маестер опустив очі додолу.

— Без змін, пані.

Саме цієї відповіді вона чекала — не менше й не більше. Її руки горіли від болю, неначе ніж ще й досі різав її до кісток. Вона відіслала челядь і подивилася на Робба.

— Ти вже маєш відповідь?

— Хтось боявся, щоб Бран не опритомнів, — відповів Робб, — боявся того, що він скаже або зробить. Боявся того, що він знає.

Кетлін відчула гордість за сина.

— Дуже добре.

Вона повернулася до нового очільника сторожі.

— Брана треба убезпечити. Де з'явився один горлоріз, може з'явитися другий.

— Скільки сторожі поставити, пані? — запитав Гал.

— Поки з нами немає князя Едарда, на Зимосічі править мій син, — відповіла вона.

Робб аж трошки підріс від цих слів.

— Хай один стражник буде у опочивальні день і ніч, ще один за дверима, і двоє біля підніжжя сходів. До Брана нікого не пускати без мого наказу або наказу пані матері.

— Ваша воля, мій пане.

— То виконуйте негайно, — підігнала Кетлін.

— А ще хай з ним у кімнаті буде його вовк, — додав Робб.

— Так! — вигукнула Кетлін, і ще раз додала, — так.

Галіс Молен вклонився і вийшов.

— Пані Старк, — мовив пан Родрік, коли стражник пішов, — чи ви, часом, не помітили, якого убивця мав кинджала?

— За тих обставин я не мала змоги роздивитися його належно, та можу ручитися за гостроту леза, — відповіла Кетлін з сухою посмішкою. — Чому ви питаєте?

— Ми знайшли кинджал у руці нападника. Мені зразу здалося, що він надто добрий для подібного волоцюги, тож я роздивився як слід. Лезо кинджала — з валірійського булату, руків’я — з драконячої кістки. Таким ножем не може володіти абихто. Вбивцю озброїв хтось значно вищий від нього.

Кетлін кивнула замислено, а тоді попрохала:

— Роббе, зачини-но двері.

Він подивився на неї збентежено, проте послухався.

— Те, що я розповім, не повинне вийти з цієї кімнати, — повідомила Кетлін. — Ви маєте присягнутися мені. Якщо це навіть частково правда, то Нед з дівчатами їдуть просто у пащу смертельній небезпеці, й одне слово не в те вухо може означати їхню смерть.

— Пан князь Едард став мені другим батьком, — мовив Теон Грейджой. — Присягаюся.

— Ви маєте мою присягу, — схилив голову маестер Лювин.

— І мою також, — підтвердив пан Родрік.

Кетлін подивилася на свого сина.

— Твоє слово, Роббе?

Він також кивнув на знак згоди.

— Моя сестра Ліза вважає, що її чоловіка, князя Арина, Правицю Короля, вбито Ланістерами, — повідомила Кетлін. — Особисто я пригадую, що Хайме Ланістер не поїхав полювати того дня, коли впав Бран. Він залишився тут, у замку.

В кімнаті запала мертва тиша.

— Я впевнена, що Бран не сам упав з тієї башти, — додала Кетлін посеред мовчання. — Його скинули.

На всіх обличчях ясно малювалося потрясіння.

— Пані, це припущення неймовірно жахливе, — мовив Родрік Касель. — Навіть Крулеріз не насмілиться замордувати невинну дитину.

— Та невже? — спитав Теон Грейджой. — Чого б це?

— Ланістерівська пиха та жага влади не мають меж, — відповіла Кетлін.

— Хлопчик у минулому завжди лазив дуже упевнено, — замислився маестер Лювин. — Він знав кожен камінь у Зимосічі.

— Боги праві! — лайнувся Робб, чорніючи зовсім юним обличчям від гніву, — Якщо це правда, він заплатить!