Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Хатина дядька Тома

Розділ XXXIII КАССІ

Минуло небагато часу, і Том дізнався, чого можна сподіватися й чого треба стерегтись у його новому житті. Він мав хист до будь-якого діла і все, до чого брався, робив справно та сумлінно - такий-бо вже був його звичай. Спокійний і незлобливий од природи, він сподівався своєю щирою працею відвернути од себе хоч би частину тих знегод, що могли спіткати його на плантації. Він бачив навколо чимало кривди й лиха, та, хоч серце йому обкипало кров’ю, твердо поклав собі терпляче зносити все й працювати не покладаючи рук, а в душі плекав надію на можливий порятунок.

Легрі завважив Томову старанність, але не давав того взнаки. Хоч який був Том справний робітник, проте Легрі почував до нього таємну неприязнь — щось на зразок вродженої зневаги лихої людини до людини доброчесної. Він добре бачив, як щоразу, коли він чинив жорстоку розправу над безборонними людьми, Том з мовчазним осудом дивився на нього, і такий промовистий був той погляд, що Легрі розумів його без слів і ще дужче злостився, бо лихого господаря дошкуляє навіть думка раба. Том у різні способи виказував до своїх стражденних товаришів жаль та співчуття, такі незвичні й дивовижні для них, і це теж не проходило повз пильне око Легрі. Він купив Тома, маючи намір з часом зробити його доглядачем, на якого вряди-годи можна буде звіряти господу, від’їжджаючи з дому. Така людина, на думку Легрі, мала бути передусім над усе безжальна, а що Том цій вимозі не відповідав, то Легрі вирішив загартувати його душу і, перегодивши кілька тижнів, доки Том призвичаїться до життя на плантації, взявся до цього діла.

Одного ранку, коли невільників зібрали до гурту, щоб вигонити в поле, Том з подивом помітив серед них незнайому жінку, подоба якої враз привернула його увагу. Жінка була висока та струнка, з тендітними руками й ногами, охайно та пристойно убрана. З обличчя вона виглядала років десь на тридцять п’ять чи сорок, і, раз побачивши те обличчя, годі було забути — так виразно промовляло воно про якусь страшну душевну драму. Високе чоло, гарні, мов намальовані, брови, рівний, правильної форми ніс, тонко окреслені уста, зграбна шия та шляхетна постава голови - усе свідчило, що свого часу ця жінка була справжня красуня. Та обличчя їй помережили глибокі зморшки зневаженої гордості й гірких страждань, шкіра набула хворобливого жовтого відтінку, щоки позападали, риси обличчя загострились, і вся вона геть змарніла.

Та найдужче вражали зір її очі — величезні, незглибно-чорні, затінені такими самими чорнющими віями і сповнені відчайдушної, безнадійної туги. В кожній рисочці її обличчя, в кожному вигині уст та русі тіла вчувалася гордість і рішучість і тим страхітливішим видавався отой застиглий в очах вираз пекучого, незвичайного болю, як порівняти його з гордовитою зверхністю цілої її подоби.

Звідки взялася ця жінка і хто вона така, Том не знав. Він оце тільки вперше побачив її поряд себе в гурті невільників, що тягся дорогою у сірому світанковому присмерку. Але інші, очевидячки, знали її, бо її поява викликала помітне збудження серед цього нещасного, обідраного та голодного люду. Невільники раз по раз обертались і скидали на неї очима.

— До цього воно йшлося. Я дуже радий! — мовив один.

— Хе-хе-хе! — обізвався другий. — Скуштуйте, пані, нашого меду!

— Побачимо, як вона робитиме!

— А цікаво, чи шмаруватимуть її ввечері, як нас?

— Ото б подивитися, як їй дадуть хлости! — докинув ще один.

Жінка не зважала на ті глузи, ніби й не чула їх, і з погордою йшла собі далі. Том, змалечку живши серед шляхетних і вихованих людей, з її вигляду та поводження підсвідомо відчув, що й вона належить до тої верстви, але як і чому вона опинилась у такому ницому середовищі, було для нього незбагненною загадкою. Жінка ні разу не подивилася на нього й не обізвалась ані словом, хоч усю дорогу йшла поруч.

Незабаром Том ревно взявся до роботи. А що та жінка весь час була непоодаль, то він вряди-годи позирав на неї. Він одразу примітив, що завдяки природній вправності та гнучкості їй працюється легше, ніж багатьом іншим. Вона оббирала бавовну дуже швидко й чисто, і з обличчя її не сходив зневажливий вираз, неначе вона гребала і тою роботою, і принизливим становищем, що випало їй на долю.

Того дня Том працював поруч із мулаткою, котру куплено разом з ним. Було видно, що вона зовсім знесиліла: руки їй тремтіли, ноги підтиналися, і Том раз по раз чув її болісний стогін. Він підступив до жінки й мовчки переклав кілька пригорщ бавовни зі свого мішка до її.

— Ой, не треба, не треба! — мовила жінка, звівши на нього очі. — Щоб не було тобі через мене біди.

Попередня
-= 131 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!