Слава ЗСУ!

- Але й полетів! Тепер було добре? Правда? Пані Єнніфер?

- Гамм… Збігаєш потім до кухні і свиснеш трохи сиру для нашого вина… Було майже добре. Майже. Ще сильніше, бридунко, не бійся. Підніми кошик з землі і гарненько гупни ним у стіну тієї клуні так, щоб пір’я полетіло. Не горбся! Голова догори! З грацією, але гордо! Сміливіше, сміливіше! О, холера ясна!

- Ой-ой… Я перепрошую, пані Єнніфер… Здається… я видала трохи забагато…

- Дрібниці. Не нервуйся. Ходи до мене. Ну, маленька.

- А… А клуня?

- Це трапляється. Немає чим перейматись. Дебют, якщо брати в цілому, слід оцінити позитивно. А клуня? Це не була гарна клуня. Не думаю, щоб комусь її сильно бракувала у краєвиді. Привіт, мої пані! Спокійно, спокійно, для чого цей ґвалт і шум, нічого не сталось! Без нервів, Неннеке! Нічого не сталось, повторюю. Треба просто прибрати ті дошки. Згодяться на опалення!

*****

Під час теплих, безвітряних пополуднів, повітря густішало від запаху квітів і трав, нуртувало спокоєм і тишею, яку переривали гудіння бджіл і великих жуків. У такі пополудні Єнніфер виносила до огорожі плетене крісло Неннеке, сідала у нього, далеко витягаючи перед собою ноги. Годинами вивчала книги, годинами читала листи, які отримувала за посередництвом дивних посланців, переважно птахів. Іноді тільки сиділа, вдивляючись у далечінь. Однією рукою збурювала у задумі свої чорні блискучі кучері, другою гладила по голові Цирі, яка сиділа на траві, притулившись до теплого, твердого стегна чародійки.

- Пані Єнніфер?

- Я тут, гидунко.

- Скажи мені, чи можна за допомогою магії зробити все?

- Ні.

- Але можна багато, правда?

- Правда – чародійка на мить закрила очі, торкнувшись пальцями повік. – Дуже багато.

- Щось справді велике… Щось страшне... Дуже страшне?

- Іноді більше, аніж би хотілось.

- Гмм… А чи я… Коли я зможу зробити щось таке?

- Не знаю. Може ніколи. Аби ніколи й не мусіла.

Тиша. Мовчання. Спека. Запах квітів і трав.

- Пані Єнніфер?

- Що знову, гидунко?

- Скільки ти мала років, коли стала чародійкою?

- Гмм. Коли здала вступні іспити? Тринадцять.

- Ха! Це як я зараз! А скільки ти мала років, коли… Ні, про це не питаю.

- Шістнадцять.

- Ага… - Цирі злегка почервоніла, раптом удавши зацікавленість дивною на вигляд хмарою, яка високо висіла над вежами храму. – А скільки ти мала років… коли пізнала Геральта?

- Більше, бридунко. Трохи більше.

- Ти продовжуєш називати мене бридункою! Знаєш, як сильно я це не люблю. Чому це робиш?

- Бо я злостива. Чародійки завжди злостиві.

- А я не хочу… не хочу бути гидункою. Хочу бути красивою. Справді гарною, так як ти, пані Єнніфер. Чи я, дякуючи магії, колись зможу бути такою красивою, як ти?

- Ти… На щастя не мусиш… Не потребуєш для цього магії. Сама не знаєш, яке це щастя.

- Але я хочу бути справді гарною!

- Ти справді гарна. Справді гарна гидунка. Моя гарна бридунка…

- Ох, пані Єнніфер!

- Цирі, ти мені синців на стегні наставиш.

- Пані Єнніфер?

- Слухаю.

- На що ти так дивишся?

- На тамте дерево. Це липа.

- А що в ній є такого цікавого?

- Нічого. Просто мої очі тішить її вигляд. Тішить, що… можу її бачити.

- Я не розумію.

- Це добре.

Тиша. Мовчання. Парко.

- Пані Єнніфер!

- Що знову!

- Павук іде у напрямку твоєї ноги! Поглянь, який гидкий!

- Павук як павук.

- Убий його!

- Я не хочу згинатись.

- То вбий його закляттям.

- На території храму Мелітеле? Щоб Неннеке нам обом надавала по голові? Ні, дякую. А тепер замовкни. Хочу подумати.

- А над чим ти так замислилась? Гмм. Добре вже, вже мовчу.

- Не стямлюсь від радості. Я вже боюсь, що ти задаш мені якесь з твоїх незрівняних питань.

- Чому ні? Я люблю твої незрівнянні відповіді!

- Ти робишся нахабною, бридунко.

- Я чародійка. Чародійки є злостиві і нахабною.

Мовчання. Тиша. Нерухоме повітря. Парко як перед бурею. І тиша, цього разу перервана віддаленим карканням круків і ворон.

- Їх щораз більше. – Цирі задерла голову. – Летять і летять… Як восени… паскудне птаство… Жриці кажуть, що це недобрий знак… Omen³⁸ , або якось так. Що це таке, «omen», пані Єнніфер?

- Прочитай у «Dhu Dwimmermorc». Там є цілий розділ на цю тематику.

Мовчання.

- Пані Єнніфер?

- Трясця. Що знову?

- Чому Геральт так довго… Чому не приїздить?

- Певно, забув паро тебе, гидунко. Знайшов собі гарнішу дівчинку.

- Ох, ні! Я знаю, що не забув! Він не міг! Знаю це, знаю це напевне, пані Єнніфер!