Слава ЗСУ!

Геральт випростався і подивився на неї.

Ми відьмаки, Трісс. Чи ти цього не розумієш?

Що тут розуміти? – чародійка струснула каштановою гривою. – Все ясно і очевидно. Ви обрали чітке ставлення до оточуючого вас світу. Те, що за мить цей світ може почати розпадатись на друзки, є частиною цього вибору. У моєму цього не має. Це нас відрізняє.

Я не певен, чи тільки це.

Світ розпадається на друзки – повторила. – Можна за цим бездіяльно споглядати. Можна цьому протидіяти.

Як – глузливо усміхнувся – емоціями?

Не відповіла, відвернула обличчя у бік вогню, який гудів у комині.

Світ розвалюється на друзки – повторив Коен, киваючи головою в удаваній задумі. – Скільки разів я вже це чув.

Я теж – скривився Ламберт. – І не дивно, бо від недавна це популярна приказка. Так кажуть королі, коли виявляється, що для королювання потрібно хоча б дрібка розуму. Так кажуть купці, коли жадоба і глупота призводять їх до банкрутства. Так кажуть чародії, коли починають втрачати вплив на політику чи джерела доходів. А адресат приповідки мусить одразу після неї очікувати якісь пропозиції. Скороти вступ, Трісс, викладай нам пропозиції.

Мене ніколи не забавляли словесні зіткнення – чародійка зміряла його гнівним поглядом – ані красномовні виступи, спрямовані на те, щоб поглузувати зі співрозмовника. Не звинувачую присутніх у чомусь подібному. Ви добре розумієте, про що я говорю. Хочете сховати голову в пісок, ваша справа. Але тобою, Геральте, я сильно здивована.

Трісс – біловолосий відьмак знову подивився їй просто в оч. – Чого ти від мене чекаєш? Активної участі у бою за порятунок світу, що валиться на друзки? Маю вступити до війська і зупинити Нільфгаард? Повинен, якщо дійде ще до однієї битви при Соддені, стати з тобою на Пагорбі, плече в плече, і битись за свободу?

Була б гордою – промовила тихо, опускаючи голову. – була б гордою і щасливою, якби могла битись біля тебе.

Вірю. Але я не достатньо шляхетною для цього. І не достатньо мужній. Я не надаюся на солдата чи богатиря. І гострий страх болю, каліцтва, чи смерті аж ніяк не є причиною. Не можна змусити воїна, щоб припинив боятись, але можна його мотивувати, що допоможе йому перемагати страх. А я такої мотивації не маю. Не можу мати. Я є відьмаком. Штучно створеним мутантом. Я вбиваю потвор. За гроші. Захищаю дітей, якщо родичі мені заплатять. Якщо мені платитимуть нільфгаардські родичі, буду боронити нільфгаардських дітей. А якщо навіть світ поляже в руїнах, що не здається мені правдоподібним, буду забивати монстрів на руїнах світу доти, допоки якась потвора мене не вб’є. Це є моя доля, моя мотивація, моє життя і моє ставлення до світу. І не я це обирав. Зроблено це за мене.

Ти озлоблений – ствердила, нервово шарпаючи пасмо волосся. – Або вдаєш озлобленого. Забуваєш, що я тебе знаю, не розігруй перед мною нечулого мутанта, позбавленого серця, докорів сумління та власної волі. А причини озлобленості вгадую і розумію. Думаю, що це Цирі, правда?

Ні, неправда- відповів холодно. – Розумієш, але це мало для мене значить. Боюся смерті, як і кожен, але з думкою про неї я змирився вже дуже давно, не маю ілюзій. Це не є скарги щодо долі, Трісс, це звичний холодний розрахунок. Статистика. Ще жоден відьмак не вмер від старості, у ліжку, диктуючи заповіт. Жоден. Цирі ані не здивувала мене, ані налякала. Знаю, що помру в якісь смердючій падлом ямі, роздертий грифом, ламією, або мантикором. Але я не хочу помирати на війні, бо це не моя війна.

Дивуюсь – гостро відповіла. - Дивуюсь, що так говориш, дивуюсь твоєму бракові мотивації, як ти захотів окреслити своє вчення легковажної дистанції та байдужості. Ти був у Соддені, у Ангрені і на Заріччю. Знаєш, що сталось з Цинтрою, знаєш, що сталось з королевою Каланте і кільканадцятьма тисячами тамтешніми дітьми. Знаєш через яке пекло пройшла Цирі, знаєш, чому вона кричить ночами. Я теж це знаю, бо я теж там була. Я так само боюсь болю і смерті, сьогодні боюсь ще більше, аніж тоді, маю хорошу причину. Що ж до мотивації, то тоді мені здавалося, що маю її так само мало. Здавалось, що мені, чародійці, до долі Соддену, Брюгге, Цинтри чи інших королівств? Проблемами якихось удільних володарів? Інтереси купців і баронів? Як чародійка, я теж могла б сказати, що це не моя війна, що можу на руїнах світу зміщувати еліксири для нільфгаардців. Але я стала тоді на Пагорбі, поряд Вільгефорца, біля Артауда Терранови, біля Феркарата, біля Енід Фіннабайр Філіппи Ейльхарт, біля твоєї Єнніфер. Біля тих, яких вже немає – Корал, Йоеля, Ваніелля… і був такий момент, що я від страху забула всі закляття крім одного, за допомогою якого могла телепортуватись з того срашого місця до дому, до моєї маленької вежі у Маріборі. Була така мить, що блювала від жаху, а Єнніфер і Корал відтримували мене за шию і волосся…