Слава ЗСУ!

Мовчи! – крикнув, зриваючись з крісла. – Мовчи, Мерігольд!

Обернувся, обеззброєно опустив руки.

Перепрошую – тихо промовив. – Вибач мені, Трісс.

Швидко попрямував до сходів, але чародійка блискавично зірвалась, притулилась до нього, обняла.

Сам не підеш – шепнула. – Не дозволю, щоб ти був сам. Не у цю мить.

*****

Він одразу побачив, куди вона побігла – вечором впав дрібний, мокрий сніг, заславши подвір’я тонким, бездоганним білим комірцем. На ньому побачив сліди ніг.

Цирі стояла на самому верху зруйнованого муру, нерухома як статуетка. Меч тримала вище правого плеча, з ефесом на рівні ока. Пальці лівої долоні злегка торкались голови. На їх очах дівчинка зістрибнула, закрутилась у піруеті, м’яко приземлившист у ідентичній, тільки трохи повернутій, зеркальній позиції.

Цирі – сказав відьмак. – Зійди, прошу.

Здавалось, що вона не чує. Не ворухнулась, навіть не здригнулась. Трісс однак побачила, як на лезі відобразився блиск смуг срібних сліз на її обличчі.

Ніхто не забере у мене меча! – крикнула. – Ніхто! Навіть ти!

Злазь – повторив Відьмак

Виклично струсонувши головою, наступної секунди знову стрибнула. Нестійка цеглина з хрускотом посунулась з-під її стопи. Цирі захиталась, силуючись втримати рівновагу. Не зуміла. Відьмак стрибнув.

Трісс піднесла вогонь, відкриваючи рота для левітаційної формули. Бачила, що не встигне. Бачила, що Геральт теж не встигне, це було неможливо.

Геральт встиг.

Його пригнуло до землі, впав на коліна і на бік. Упав. Але не випустив Цирі.

Чародійка повільно наблизилась. Слухала, як дівчинка шепоче і шморгає носом. Геральт не шепотів. Не розрізняла слів. Але розуміла їх значення.

Теплий вітер завив у щілинах муру. Відтмак підняв голову.

Весна – сказав тихо.

- Так – підтвердила, ковтнувши слину. – На перевалах все ще лежить сніг, але в долинах… У долинах вже весна. Виїзджаємо, Геральте? Ти, я і Цирі?

- Так. Найближчим часом.

У гирлі ріки ми побачили їх міста, такі делікатні, ніби виткані з раннього туману, з якого вони виринули. Нам здавалось, що за мить зникнуть, що полетять з вітром, який колихав поверхню води. Там були палацики, білі як цвіт лілей. Були вежочки, які були ніби виплетені з плющу, були мости, гнучкі, як плакучі верби. І були інші речі, для яких ми не знайшли імен і назв. А ми вже мали імена і назви для всього, що в цьому новому, відродженому світі бачили наші очі. Раптом, десь у віддалених закутках пам’яті, ми віднаходили назви для драконів і грифів, для сирен і німф, для сильфід і дріад. Для білих єдинорогів, які у сутінках пили з ріки, нагинаючи до води свої стрункі голови. Ми давали назви всьому. І все ставало близьким, знайомим, своїм.

Крім них. Вони, хоч так до нас подібні, були чужими, настільки чужими, що ми довго не знаходили для тієї чужини імені.

Ген Гедимдейт, Ельфи і люди.

Хороший ельф – мертвий ельф.

Маршал Мілан Раупеннек.

Розділ четвертий.

Нещастя сталось згідно з одвічним звичаєм нещасть і яструбів – висіло над ними якийсь час, але зачекало з атакою до підходящого моменту. До часу, коли вони віддалились від нечисленних поселень, які знаходились над Gwenllech та Гірською Буйною, проминули Ard Carraigh і заглибились у безлюдний, порізаний ущелинами підлісок пущі.

Як атакуючий яструб, нещастя не схибило. Непомильно впало на жертву, а жертвою стала Трісс. Спершу це виглядало паскудно, але не загрозливо, нагадувало звичний розлад шлунку. Геральт і Цирі тактовно намагались не звертати уваги на викликані хворобою чародійки вимушені зупинки. Трісс, бліда як смерть, спливала потом і болісно скорчена, намагалась продовжувати їзду ще кілька годин, але біля полудня, після проведення у придорожніх заростях ненормально довгого часу, була вже не в змозі їхати верхи. Цирі хотіла їй допомогти, але це дало кепський ефект – чародійка не змогла втриматись за гриву, сповзла боком коня і впала на землю. Її підняли, поклали на плащ. Геральт без слів відкрив в’юки, знайшов шкатулку з магічними еліксирами, відкрив її і вкляк. Всі пляшечки були ідентичними, а таємничі знаки на печатках нічого йому не говорили.

Яка, Трісс?

Жодна – простогнала вона, тримаючись обіруч за живіт. – Я не можу… Не можу того прийняти.

Що? Чому?

Я алергічка…