Слава ЗСУ!

Хто тебе послав? Хто тебе найняв?

Ріенс плюнув на нього кров’ю. Відьмак вдарив його ще раз.

Хто?

Вогненний овал телепорту запалав сильніше, променіюче з нього світло залляло весь завулок. Відьмак відчув б’ючу з овалу міць, відчув її, також почав раптово треміти, попереджуючи. Ріенс теж відчув енергію, що пливла з телепорту, відчув допомогу, що надійшла. Крикнув, забився, як гіганська риба. Геральт впер йому коліна у груди, підняв руку, складаючи пальці у Знак аард, націлившись у палаючий портал. Це була помилка.

З порталу ніхто не вийшов. З нього випромінювалась тільки міць, а міць взяв Ріенс.

З випростаних пальців чарівника виросли шестидюймові сталенві кігті. Вони з тріском врізались у руку і плече Геральта. З кігтів виходила енергія. Відьмак відскочив назад ковульсивним стрибком. Струс був таким, що відчув і почув, як хрупнули і зламались йому затиснуті від болю зуби. Щонайменше два.

Ріенс спробував вирватись, але негайно знову впав на коліна, на колінах порачкував до телепорту. Геральт, важко дихаючи, витягнув стилет з халяви. Чарівник озирнувся, підвівся, поточився. Відьмак теж заточився, але сильніше. Ріенс знову обернувся, закричав. Геральт стиснув стилет у долоні. Був злий. Дуже злий.

Щось вдарило його з-заду, обезволило, знерухомило. Медальйон на шиї гостро запульсував, біль у зраненому плечі спазматично затіпалась.

За якихось десять років позаду нього стояла Філіппа Ейльхарт. З її піднесеної долоні било матове світло – дві смуги, два променя. Обидва торкались його плечей, стискаючи плечі путами, що світились. Шарпнувся, безуспішно. Не міг рушити з місця. Міг тільки дивитись, як Ріенс нестійким кроком добрався до пульсуючого молочним світлом телепорту.

Ріенс повільно неспішно, зайшов у світло телепорту, пірнув у нього, розмазався і зник. За секунду післ того овал згас, миттєво зануривши вуличку у непробивну, густу, оксамитову темряву.

Десь серед завулків верещали коти, що бились. Геральт подивився на клинок меча, який підняв, ідучи до чародійки.

- Чому, Філіппа? Для чого ти це зробила?

Чародійка відступила на крок Далі тримаючи у долоні стилет, який за мить до того був у черепі Тубланка Мішелета.

- Питаєш чому? Сам знаєш.

- Так – підтвердив. – Тепер вже знаю.

- Ще зарано, Геральте. Ти не відчуваєш болю, бо одурманений Відьмацьким еліксиром, дивись, як стікаєш кров’ю. Ти вже заспокоївся для того, щоб я могла підійти і подбати про тебе? Чорт, не дививсь так! І не наближайся до мене. Ще крок, і я буду змушувати… Не підходь! Прошу! Я не хочу скривдити тебе, але якщо наблизишся…

- Філіппа! – крикнув Жовтець, продовжуючи тримати плаща Шані. – Ти здуріла?

- Ні – сказав з зусиллям відьмак. – Вона при здоровому глузді. І чудово знає, що робить. Весь час знала, що робить. Використала нас. Зрадила. Ошукала…

- Заспокойся – повторила Філіппа Ейльхарт. – Ви не зрозуміли цього і не треба, зрозумійте. Я мусила зробити те, що зробила. І не називайте мене зрадницею. Бо я зробила це саме для того, щоб не зрадити більшої справи, аніж можете собі уявити. Справи великої і важливої, такої важливої, що слід без сумніву пожертвувати для цієї справи дрібницями, якщо стоїш перед таким вибором. Геральте, до дідька, ми тут балакаємо, а ти стоїш у калюжі крові. Заспокойся і дозволь, щоб ми потурбувались про тебе, я і Шані.

- Вона права! – крикнув Жовтець. – Ти поранений, до дідька! Треба тебе перев’язати і забиратись звідси! Сваритись можете пізніше!

- Ти і твоя велика справа… - відьмак, не зважаючи на трубадура, невпевнено ступив вперед. – Твоя велика справа, Філіппа, і твій вибір, це поранений, якого ти тут холоднокровно зарізала, коли він вже сказав те, що ти хотіла знати, і чого мені не можна було довідатись. Щоб могла продовжувати вбивати. Твоя велика справа то ці трупи, яких не мусило б бути. Перепрошую, зле висловлююсь. Не трупи. Дрібні справи!

- Я знала, що ти цього не зрозумієш!

- Справді, я не зрозумію. Ніколи. Але про що йдеться, знаю. Ваші великі справи, ваші війни, ваша боротьба за порятунок світу… Ваша мета, яка виправдовує засоби… Нашорош вуха, Філіппа. Чуєш ті голоси, ті верески? Це котяри б’ються за велику справу. Про неподільне панування над купою відходів. Це не переливки, там лльється кров і летить клоччя. Там триває війна. Але мене обидві ці війни, обходять неймовірно мало.

- Так тільки здається – засичала чародійка. – Це все почне тебе обходити, і то скоріше, аніж припускаєш. Ти стоїш перед необхідністю і вибором. Ти вплутався у призначення, мій дорогий, дужче, аніж думаєш. Ти думав, що береш під опіку дитину, малу дівчинку. Помиляєшся. Прихистив полум’я, від якого кожної миті може спалахнути світ. Наш світ. Твій, мій, їх. І змушений будеш обирати. Так як я. Так, як Трісс Мерігольд. Так, як мусила вибирати Єнніфер. Бо Єнніфер вже обрала. Твоє призначення є в її руках, відьмаче. Сам її в ті руки віддав.