Слава ЗСУ!

За кілька хвилин їдальня спорожніла. Розійшовшись по своїх кімнатах, усі впали в тужливу задуму.

Вражена бабуся поплентала до кухні.

- Ну,- сказав дідусь,- це вже занадто! - А тоді підійшов до сходів і гукнув нагору, де в сонячному світлі плавали незліченні порошинки:- Гей, спускатеся всі сюди!

Усі мешканці будинку зачинилися в сутінній затишній [526] бібліотеці й стали неголосно радитись. Дідусь спокійно пустив по колу капелюха.

- Для нашої киці,- сказав він. Потім важко поклав руку Дугласові на плече.- Ми доручаємо тобі важливу справу, хлопче. Ось послухай...- І, дихаючи теплом онукові у вухо, щось приязно зашепотів.

Другого дня по обіді Дуглас знайшов тітку Роуз саму в садку - вона зрізала квіти.

- Тітонько Роуз,- поважно мовив він,- може, підемо прогуляємось? Я покажу вам яр, там багато метеликів, і це якраз по дорозі до центру.

Вони обійшли разом усе місто. Дуглас без упину щось кваплицо й збуджено говорив, проте на тітку не дивився, а тільки щораз дослухався до бамкання годинника на міській управі.

Коли вони під нагрітими літнім сонцем в\'язами повернулися назад до будинку, тітка Роуз раптом охнула й схопилася рукою за горло.

На нижньому східці веранди стояв, ретельно спакований, весь її багаж. На одній з валіз тріпотів на літньому вітерці рожевий залізничний квиток.

Усі десятеро мешканців будинку незворушно сиділи на веранді. Дідусь урочисто, мов поїзний провідник, чи мер міста, чи добрий друг, спустився східцями.

- Роуз,- мовив він, узявши тітчину руку й трусячи її вгору-вниз,- я маю щось тобі сказати.

- Що це означає? - запитала тітка Роуз.

- До побачення, Роуз,- сказав дідусь.

У надвечірній тиші вони почули, як загудів, віддаляючись, поїзд. На веранді нікого не було, валізи зникли, кімната тітки Роуз стояла вільна. У бібліотеці дідусь понишпорив рукою за творами Едгара По й, хитрувато посміхаючись, видобув звідти невеличку пляшку, схожу на аптечну.

В цей час повернулася додому бабуся, що ходила сама до міста дещо прикупити.

- А де ж тітонька Роуз?

- Ми провели її на станцію і попрощалися,- відказав дідусь.- Усі гірко плакали. їй страшенно не хотілось їхати, але вона попросила переказати тобі найсердечні- [527] ше вітання й пообіцяла, що приїде ще, років через десять.- Він дістав з кишеньки масивний золотий годинник.- А тепер пропоную всім піти до бібліотеки й випити по скляночці вишнівки, поки бабуся готуватиме нам свою звичайну розкішну вечерю.

Бабуся подалась до кухні.

У бібліотеці домочадці й дідусь із Дугласом жваво балакали, сміялись, але всі чули приглушені звуки, що долинали з кухні. А коли бабуся вдарила в гонг, усі наввипередки, штовхаючись ліктями, посунули до їдальні.

Кожен відкусив по величезному шматку.

Бабуся допитливо придивлялася до облич за столом. А всі присутні втупили очі в свої тарілки, поклали руки на коліна й тримали за щоками непрожовані шматки їжі.