Слава ЗСУ!

Пташенята з одного гнізда. Іграшки, які вийшли з-під руки одного майстра. І майстер ще той. Майстер з великої літери. Хтось могутній до того, що дріж проймає на саму думку про межі його можливостей. Хтось винахідливий, підступний, безсердечний... Великий, без сумніву, маг.

"Чим справедливішою буде ваша Кара..."

Куди вже справедливіше! Безумний дядько Дол, живий смолоскип... Гаразд, ювеліршу й старого купця можна скинути з рахунку, нічого жахливого з ними не трапилось... Але в природі існують й інші жертви Майстра камінчиків. Напевно.

Я піймав себе на тому, що копирсаю в носі мізинцем. Попробувати? Розплутати цей клубок? А платою напевно буде гучна слава. А якщо старенький-кульбабка має рацію - ще й могутність...

І за Дола де Ятера буде пімщено.

Я подумав ще.

Потім усівся на підвіконня й приманив із сусіднього даху найтовщого й найздоровішого з вигляду голуба. Дорога неблизька, та цей, мабуть, долетить...

"Любий Іле! В ім'я нашої дружби я згоден піти на нечуваний ризик... труди та збитки..."

(Дерев'яний кінь на коліщатках - поліроване чудо, куди привабливіше, ніж усі породисті коні на стайні Ятерів. За цього коня дядько Дол заплатив дорожче, ніж платять за цілу запряжку; Іл лізе покататися першим, та я відтісняю його, здираюся в оксамитове сідло, безстрашно спускаю важілець - колеса крутяться. Механічний скакун рушає з місця, але занадто повільно; Іл біжить поряд зі стременом, Іл обганяє мене й біжить уже попереду; Іл озирається, на обличчі в нього переляк: "Зупини! З гори не треба!"

Я безстрашно спрямовую скакуна з гори. Він розганяється й розганяється; дерева й каміння несуться назустріч, зад мій несподівано боляче б'ється об сідло, та я терплю й навіть викрикую щось молодецьке. Кінець кінцем коліщатка не витримують, кінь спершу нахиляється, а потім перекидається з гуркотом, а я лечу в куряву - і на льоту не встигаю пригадати жодного годящого замовляння. Падаю на гострий камінь - жахливо болить; я ледве втримуюся, щоб не заревти вголос, а сльози вже течуть по щоках, проорюючи в пилюці доріжки. Кінь лежить поряд - безнадійно зіпсований, тріснутий, з відламаною передньою ногою. З гори біжить, горлаючи й схлипуючи, Іл, а за ним біжить дядько Дол, мовчки й страшно, і я облизую губи, збираючись сказати йому про півмішка сріблом, які мій батько обов'язково поверне йому...

Дядько Дол у три стрибки обганяє сина. Кидається до мене - обличчя в нього застигле, я лякаюсь. Хапає мене на руки: "Де болить? Тут боляче? А тут?"

І, навіть не глянувши на розбиту іграшку, несе в будинок - на руках, дбайливо, як сина, як ніхто не носив мене відтоді, як мені виповнилося п'ять років...

"...І пішли ми в атаку, Хортику. Татусь мій, земля йому ватою, у бою був нестримним, ніби вепр, я бився з ним пліч-о-пліч, а братик мій, земля йому ватою, прикривав спину. Ну тут почалось! Ми зайшли праворуч, а ці, земля їм каменем, сховали лучників у засідці, а піхоту пустили на заріз, аби нас під ці стріли заманити... Якби не татусь мій, земля йому ватою, не сидів би з тобою, чаклунчику, не правив би байок, так-от..."

Пахне якоюсь лікувальною гидотою. Коліно розпухло, як м'яч. Я терплю. Я навіть усміхаюся, слухаючи історії дядька Дола; батько далеко, у місті, а дядько Дол сидить поряд із ліжком, вряди-годи торкаючись мого лоба шерехатою долонею.

Я хороший, думаю я, засинаючи. Я хороший, це Іл - дурень...)

"Любий Іле!" Так. Це вже написано. "...І збитки... і розшукати злодія, винного в трагічній загибелі вашого батька..."

Я потер перенісся, відганяючи непотрібні спогади.

Що спільного між старим бароном, ювеліршею, торгівцем?

У барона й торгівця - скільки завгодно схожих ознак. Обидва стояли на чолі родини, обидва були заможні й були самодурами. Обидва вирізнялись поганим характером... Але ювелірша? Ювелірша, тиха й романтична, зі своїм захопленням живописом, зі своїм маленьким жіночим щастям...

Гаразд. Тут поки глухо. Тепер час: старого барона Ятера не було... скільки? Рік і вісім місяців. Ювелірша? Тиждень. Торгівець? Шістдесят вісім днів. Разючий розрив. Якби тяжкість утрати залежала від терміну, проведеного в невідомому місці, барон би посідав перше місце, яке він, бідолаха, й посідає. Далі йшов би торгівець, потім ювелірша, як найменш постраждала...

Але от як порівняти тяжкість утрати торгівця та ювелірші? Сердешна жінка втратила, бачте, смак. У стариганя могло й не бути ніякого смаку, а міг і бути, однаково його втрати ніхто б не помітив...

Добре. Врахуймо й залишмо на потім.