Слава ЗСУ!

- Так, час... - зовсім спантеличена цим, повторила Марґарита і розглянулась, наче шукаючи плащ чи покривало.

Їй раптом стало незручно бути голою. Вона встала і з-за столу. Воланд мовчки стягнув з ліжка свій витертий та засмальцьований халат, а Коров’єв накинув його Марґариті на плечі.

- Дякую, мессіре, - ледве чутно проказала Марґарита і запитально подивилася на Воланда.

Той у відповідь посміхнувся їй ввічливо й байдужно. Безпросвітній туск якось відразу накотив Марґариті на серце. Вона почувалася т ошуканою. Ніякої нагороди за всі її послуги на балу ніхто, вочевидь, їй не збирався пропонувати, як ніхто і не утримував її. Проте вона цілком усвідомлювала, що йти їй звідси не було куди. Побіжна думка про те, що доведеться повернутися до вілли, викликала в ній внутрішній вибух відчаю. Попросити, чи що, самій, як спокусливо радив Азазелло в Александрівському саду? “Нізащо!” - сказала вона собі.

- Всього найкращого, мессіре, - промовила вона вголос, а сама подумала: “Аби тільки вибратися звідси, а там я вже дістануся річки та сторч головою”.

- Сідайте-но, - раптом владно сказав Воланд. Марґарита перемінилася на обличчі й сіла.

- Можливо, хочете щось сказати на прощання?

- Ні, нічого, мессіре, - гордо відповіла Марґарита, - окрім того, що коли я потрібна вам іще, то я ладна охоче виконати все, чого ви забажаєте. Я анітрохи не втомилася і дуже втішалася на балу. Отож, якби він тягнувся і далі, я охоче надала б своє коліно для того, щоб до нього прикладалися тисячі вішальників та вбивць, - Марґарита дивилася на Воланда, як через пелену, очі їй наповнювалися слізьми.

- Правильно! Ви маєте рацію! - розкотисто і страшно прокричав Воланд. - Так і треба!

- Так і треба! - як луна, повторив Воландів почет.

- Ми вас випробовували, - сказав Воланд, - ніколи і нічого не просіть! Ніколи і нічого, і особливо в тих, хто дужчий за вас. Самі запропонують і самі все дадуть! Сідайте, горда жінко! - Воланд зірвав важкий халат з Марґарити, і знову вона опинилася на ліжку, сидячи поруч з ним. - Отже, Марґо, - вів далі Воланд, пом’якшуючи свій голос, - чого ви хочете за те, що сьогодні були в мене господинею? Чого бажаєте за те, що відбули цей бал нагою? Яку ціну складете своєму колінові? Які збитки від моїх гостей, котрих ви зараз узивали вішальниками? Кажіть! І тепер уже кажіть без церемоній, бо запропонував я сам. Серце Марґарити затіпалося, вона важко зітхнула, натужно міркуючи.

- Ну, що ж, сміливіше! - заохочував Воланд. - Будіть свою фантазію, підганяйте її! Вже сама присутність при сцені вбивства цього запеклого негідника-барона варта того, щоб людину винагородили, а особливо, якщо ця людина - жінка? Ну-бо? Подих перехопило Марґариті, вона вже хотіла випалити заповітні й виплекані в душі слова, як вмить зблідла, розкрила рот і витріщила очі. “Фріда! Фріда! Фріда! - прокричав їй у вуха чийсь настирний благальний голос. - Мене зовуть Фріда!” І Марґарита. перечіплюючись на словах, заговорила:

- Так я; отже... можу попросити... одну річ?

- Вимагати, вимагати, моя донно, - відповідав Воланд, спорозуміло усміхаючись,

- вимагати однієї речі! О, як спритно і виразно Воланд наголосив, повторюючи слова самої Марґарити - “однієї речі”! Марґарита ще раз перевела подих і сказала:

- Я хочу, щоб Фріді більше не підносили ту хусточку, якою вона задушила свою дитину.

Кіт закотив очі під стелю і гучно зітхнув, але промовчав, очевидно, пам’ятаючи накручене на балу вухо.