Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
— Чи знаєш ти, що після смерті наші душі можуть зустрітися з душами тих, які солодко сплять у своїх ліжках? — промовив мій дядько.
Я не знав цього.
— Після смерті на нас чекає довгий шлях, тому я не боюся її. Та я боюся покинути цей світ, залишивши незавершеною книжку для падишаха.
Еніште говорив. А я сидів і думав: нащо було мені надягати дорогий каптан, чіпляти срібну упряж та оздоблене візерунками сідло на коня, якого невдовзі виведу зі стайні. Я вирядився так, ідучи до чоловіка, який, з одного боку, радіє, бачачи мене змужнілим, розумним і сильним, а з іншого — дванадцять років тому не дозволив одружитися з його дочкою.
Я пообіцяв допомогти Еніште, використавши всі свої знання, що перейняв од інших художників. Поцілував йому руку й спустився вниз. На мене падав сніг. Я вкотре згадав роки, коли вже виріс був з дитинства, але ще не став дорослим, коли був щасливим і бачив цей світ у собі. Зачиняючи двері стайні, відчув подуви вітру. Тільки-но шарпнув свого білого коня за вуздечку, як той став дибки, — я теж стрепенувся. Ми з конем — неначе одне ціле: обоє норовисті, в обох міцні жилаві ноги, обох важко приборкати.
Я вийшов на вулицю й уже зібрався вискочити на коня та погнати його вузькими провулками, немов казковий вершник, який ніколи не повернеться назад, але несподівано до мене підійшла здоровенна жінка; я й не встиг помітити, звідки вона взялася. То була єврейка, з ніг до голови вдягнена в рожеве,[57] з клуночком у руках. Вона була велика й широка, ніби шафа. Однак жвава й моторна.
— Мій леве, мін молодче, ти — справжній красень, про яких тільки чула, — завела вона мову. — Жонатий ти або парубок, чи не купиш у найкращої торгівки Стамбула Естер шовкову хустину для своєї таємної коханої?
— Ні.
— А червоний атласний кушак?[58]
— Ні.
— Торочиш: «ні» та «ні»! Хіба в такого лева немає нареченої або коханої? Хто знає, чи не вмивається вона слізьми через тебе, чи не палає її серце?
Раптом її тіло витяглося, ніби в гнучкого акробата, и вона напрочуд граційно опинилася біля мене. И тут-таки в її руках, немов у спритного фокусника, нізвідки з'явився лист. Та вона не встигла й оком зморгнути, як я вихопив листа й швидко, ніби роками готувався до цієї миті, запхав його собі в кушак. Лист був великий. Він обдав жаром моє змерзле тіло.
— Сідай на коня і їдь кроком уздовж цієї стіни, — заторохтіла торгівка Естер. — Далі повернеш праворуч, їдь, ні на що не зважаючи. А коли опинишся біля гранатового дерева, обернися й подивись на будинок, зякого вийшов.
Й вона миттю щезла. Я скочив на коня, але так незграбно, наче новачок, котрий робить це вперше в житті. Моє серце закалатало — ось-ось вилетить з грудей, у голові затуманилося, а на думку спало, що руки не втримають повід. Проте ноги міцно обхопили кінський тулуб, і розумна тварина понесла мене точнісінько за вказаним Естер напрямом, на повороті ми звернули праворуч. Усе було просто чудово!
Мабуть, я справді красень, майнуло мені. Немов у казці, з кожного вікна, з-за кожної огорожі за мною стежили жіночі очі, а юнацька пристрасть знову захопила душу. Чи я видавав бажане за дійсне? А може, це поверталася стара хвороба? З-за хмар нараз визирнуло сонце, й тверезе мислення геть покинуло мене.
Де ж те гранатове дерево?… Ось воно? Сумне й миршаве дерево. Так воно! Я ледь обернувся — якраз напроти мене було вікно, але — порожнє! Ота мегера Естер обдурила мене!
Тільки-но я так подумав, як замерзлі віконниці з тріском розчинилися й у вікні, чиї шибки яскраво переливались на сонці, з'явилася кохана Шекюре — через дванадцять років крізь засніжене віття я милувався її чарівним лицем. Куди дивиться моє карооке кохання: на мене чи в далеч, в інше життя? У неї на обличчі сум, чи усмішка, чи те й те? Дурний коню, не слухай, як забило моє серце, не рви з копита! Я знову круто повернувся в сідлі й тепер не відвертав погляду від загадкового, прекрасного, неначе намальованого обличчя; розглядав його крізь побіліле гілля доти, доки мила зникла.
Я сиджу на коні — вона стоїть біля вікна, а між нами — віття гранатового дерева — все було, як у сцені зустрічі Хо-срова й Ширін, котру художники зображували тисячі разів. Я зрозумів це, тільки-но глянув на малюнок, покладений в середину сторінки, і моє серце стало гарячим, мов жар, — я дихав коханням, змальованим в ілюстраціях улюблених книжок нашої з Шекюре юності.
8. Моє ім'я — Естер
Я знаю, як вам кортить довідатися, що написано в листі, якого я передала Карі. Але й мене цікавість доймала, тож я не забарилася вивідати всі таємниці. Якщо на те ваша згода, то я переверну сторінки нашої розповіді назад і ви побачите, що ж було до того, як я передала листа.
57 В Османській імперії іновірці примусово носили вбрання певного кольору та крою.
58
