Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > На дикому Заході

— А куди — не загадка? — спитав Варене.

— Ну, не така — мабуть, у Техас. Треба буде якось самому мені податися в Техас, щоб подивитися на тамтешніх мешканців. Якщо я там і не знайду знайомих людей, то знайомих коней напевне побачу.

— Це було того самого вечора, коли забито індіянку. Ви часом нічого не чули? — спитав Робертс. — Ви ж мали переїжджати десь біля того місця.

— Здається… пригадую, хтось казав, що чув крик. Це було саме тоді, як ми доїжджали до броду. То, мабуть, справді кричала бідолашна жінка. А ви не знаєте, де тепер індіянин, Брауне?

— Не знаю, — відповів той. — Через чотири дні після похорону він десь пішов і принаймні в нас більше не показувався. Проте я з дня на день чекаю його, бо не вірю, що він пішов би звідси, не виконавши своєї присяги — не помстившись.

— Але де ж він може бути? — спитав Баренс.

— Не турбуйтесь за нього. Він десь нишпорить в околиці й вистежує злочинця. Хто-зна, чи скоро він з'явиться. Може, він уже напав на якийсь слід. Регуляторам кращого помічника, як індіянин, годі й бажати.

— Правда, Брауне, що вас вибрано ватажком регуляторів замість Гіскота?

— Гасфілда й мене, — відповів юнак. — його на Пті-Жані, мене на Фурш-ля-Фев. Але я зразу ж відмовлюся від такої шани, як тільки виконаю свою присягу — знайду та покараю вбивцю Гіскота й індіянки. Проте я чув, що містер Раусон завзято виступає проти спілки регуляторів, бо вона, мовляв, не тільки не законна, але й не християнська.

— Він вісім днів уже як поїхав, — мовив Робертс. — Казав, що навідається на Міссісіпі і в Мемфіс, аби там дещо купити. Але цього тижня має вернутися. Скільки мені відомо, він надумав придбати в Еткінса землю.

— Еткінс хоче спродатись? — здивувався Малінс. — А я навіть не чув про те. І вже, значить, має покупця?

— Раусонові начебто сподобалась його садиба, — сказав Робертс. — І я нічого не маю проти; принаймні Маріон буде не дуже далеко від нас.

— Присувайте стільці до столу й пригощайтесь, чим наша хата багата, — перебив їхню розмову Браун, що тим часом приготував з Куком скромний обід.

— А чи не скуштувати нам шматок пантерячого м'яса? — запропонував, сміючись, Робертс.

— Красно дякую, — мовив Баренс. — Я вже колись куштував, і мене так нудило з відрази, що мало дуба не врізав.

— А ви коли-небудь їли гримучу змію? — спитав Малінс.

— Ні, дякую, — мовив Гарпер, що сьогодні вперше за стільки днів почував себе добре. — Правда, їхнє м'ясо на вигляд дуже приємне, наче куряче, але ж смердюче яке!

— Тільки тулуб смердючий, — зауважив Малінс, — а хвіст — то делікатес.

— А отрута хіба не шкодить? — здивувався Баренс.

— Ні, якщо її проковтнути, — сказав Браун. — До того ж, у м'ясі немає отрути. Воно тільки смердить, але не шкідливе. Я знав одного чоловіка, що з'їв добрячий шмат рогатої змії, і йому анітрохи не зашкодило. А відомо ж, що рогата змія ще отруйніша.

— Ще б пак! — вигукнув Гарпер. — Я колись бачив, як рогата змія гралася на великому дубі, й хотів її застрелити. Тоді вона розкрутилася й люто вкусила маленький пагінець. Потім начебто заспокоїлась, і я їй ту мить відтяв кулею голову. А дуб за місяць усох. Та маленька гіллячка, яку вона вкусила, зовсім почорніла, і навіть ліани, що повилися на дуб, пов'яли й пообпадали.

— То ще нічого, — озвався Баренс. — Ви знаєте округу Пойнсет? Там гадюччя сила-силенна. Два роки тому там поселився один німець із своєю родиною. В нього тоді жив якийсь родич чи знайомий, чи хтозна-хто, що робив у господарстві найважчу роботу. Одного разу в неділю той хлопець ішов, тримаючи під пахвою велику біблію в чорній оправі, до сусідів, де мало бути моління. Зненацька він побачив біля стежки маленького зеленого папугу. Він подумав, що пташка впала з дерева, й хотів її підняти, та, на своє лихо, не помітив у товстому листі рогатої змії, яка причаїлась біля своєї жертви. Тільки-но він нахилився, як змія висунула голову і вкусила його крізь куртку в руку вище ліктя. Звичайно, він зразу ж сконав, і його родич, що йшов позаду з дружиною, знайшов його на стежці вже мертвого. Родич хотів його порятувати, та було вже пізно. Вони зробили сякі-такі мари й понесли померлого додому, а там скинули йому куртку й побачили маленьку ранку, що вже почорніла. Мертвого вже не оживиш, тож вони того самого вечора й поховали бідолаху, бо була спека. А його куртку повісили на гачок біля дверей. Коли німці другого ранку встали, то побачили на блакитній куртці, на тому рукаві, де вкусила змія, світлі смужки. До обіду рубці зовсім побіліли, а деякі порозпорювалися. А другий рукав, навпаки, набрав гарного чорного кольору з червонястим відтінком. Пополудні від куртки повідпадали ґудзики, кишені й підшивка повіддималися, а ввечері вішалка одірвалася, куртка впала, почала смердіти…

Попередня
-= 41 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!