Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
Але другого дня він пред'явив їй рахунок на двісті сімдесят франків з чимось. Емма потрапила в дуже незручне становище: домашня каса була порожня, вони були винні Лестібудуа за півмісяця, куховарці за півроку, не рахуючи вже інших боргів, і Шарль з нетерпінням чекав, коли йому заплатить пан Дерозере, який щороку розраховувався з ним на Петра.
Спочатку Емма сяк-так спроваджувала Лере; нарешті торговцю урвався терпець: з нього самого правлять гроші кредитори, всі капітали на чужих руках, і якщо він не одержить бодай частину належної суми, йому доведеться відібрати назад продані речі.
– Ну що ж, беріть, – погодилась Емма.
– Та ні, я пожартував! – відповів Лере. – Мені жаль тільки гарапника. Я, їй-богу, попрошу-таки у вашого чоловіка, щоб вернув!
– Ой ні! Не треба! – скрикнула Емма.
«Ага, попалася!» – подумав Лере.
І, упевнившись у своєму відкритті, вийшов, повторюючи півголосом і присвистуючи, як завжди:
– Ну, ну! Побачимо, побачимо!
Емма міркувала, як знайти вихід із становища, коли ввійшла служниця і поклала на камін маленький згорток голубого паперу
Через три дні знову навідався Лере.
– Я хочу запропонувати вам одну річ, – сказав він. – Якби ви, замість належної мені суми, погодились…
– Ось гроші, – відповіла вона, кладучи йому в руки чотирнадцять наполеондорів.
Торговець оторопів. Щоб приховати своє розчарування, він розсипався в вибаченнях, став пропонувати свої послуги, Емма відмовилась від усього; кілька хвилин після його відходу вона намацувала в кишені фартуха одержану здачу – два п'ятифранковики. Вона клялась собі, що тепер буде заощаджувати і поверне гроші пізніше…
«А, нічого! – вирішила вона врешті. – Він про них і не згадає».
Крім гарапника з позолоченою головкою, Родольф дістав від Емми в подарунок ще печатку з девізом «Amor nel cor»[58], елегантне кашне і, нарешті, портсигар, достоту такий, як віконтів, що його знайшов колись на дорозі Шарль і досі зберігала Емма. Але всі ці дарунки, як вважав Родольф, принижували його гідність. Від деяких він відмовлявся. Емма наполягала, і він кінець кінцем скорявся, вважаючи її деспотичною і нав'язливою.
Потім на неї напали ще якісь химери.
– Думай про мене, – прохала вона, – коли годинник вибиватиме дванадцяту ночі!
І якщо Родольф признавався, що він не думав про неї, починались нескінченні докори і вічні допитування:
– Ти мене кохаєш?
– Та вже ж, кохаю! – відповідав він.
– Дуже?
– Ну звісно!
– А інших ти не кохав?
– А ти, може, гадаєш, що я тобі дістався невинним хлопчиком? – сміявся Родольф.
Емма плакала, а він силкувався втішити її, приправляючи свої запевняння жартами.
– Ох! Я ж тебе так люблю, – казала вона. – Так люблю, що жити не можу без тебе, розумієш? Іноді я так хочу бачити тебе, що аж серце рветься з кохання та відчаю. Я думаю: «Де ж це він? Може, він говорить з іншими жінками? Вони всміхаються до нього, він підходить…» О ні, адже тобі ніхто більше не подобається? Є, звичайно, кращі від мене, але так любити, як я, не може ніхто! Я твоя рабиня, твоя наложниця! Ти мій цар, мій бог! Ти добрий! Ти хороший! Ти розумний! Ти сильний!
Родольф уже стільки наслухався на своїм віку всіх цих слів, що в них не було для нього нічого оригінального. Емма стала такою самою, як усі інші коханки, і зачарування новизни, спадаючи потроху, ніби одяг, оголювало вічну одноманітність пристрасті, яка завжди має ті самі форми і говорить тією самою мовою. Попри всю свою досвідченість, Родольф не міг за схожістю висловів побачити відмінність почуттів. Він чув подібні речі з уст розпусниць і запроданок і тому не вірив Емминій щирості. «Відкинь усі ці гучні гіперболи, – думав він, – і лишаться самі пересічні почуття, та й годі». А хіба ж не буває такого, що правдива повнота душі виливається в найпустіших фігурах мови? Адже ніхто ніколи не може висловити точно ні своїх бажань, ні своїх думок, ні своїх болінь, адже людська мова подібна до щербатого чавуна, і ми торохтимо на ній, мов ведмедям до танцю, в той час як нам хотілося б розчулити своєю музикою зорі в небі…
Але, отак критично оцінюючи становище (перевага, властива всім тим, хто в будь-якій спільній справі менше захоплюється), Родольф знайшов у Емминім коханні нове джерело насолод. Він відкинув геть, як непотрібний, усякий сором і почав безцеремонно третирувати Емму. Вона перетворилась у нього в податливу, розпусну істоту. В ній жила тепер якась благувата відданість, повна схиляння перед ним і почуттєвих насолод для самої себе, якесь томливо-розслабляюче блаженство; душа її поринала в це сп'яніння і втопала в ньому, скрутившись, як герцог Кларенс у бочці з мальвазією.[59]
59
