Слава ЗСУ!

— Навіщо…

— Ви маєте такі дані чи ні? Гадаю, ви їх маєте або можете легко отримати. Гадаю, ви саме зараз сидите перед комп'ютером і маєте доступ до будь-чого, мабуть, включно з інформацією про розмір спідньої білизни, яку я ношу. — Вона помовчала хвильку. — Але якщо ви скажете мені, що там шістнадцять градусів, нашій розмові кінець.

— Ви демонструєте мені ваше почуття гумору чи ви завжди така, міс Шамвей?

— Я втомлена і перелякана. Спишіть на це.

Тепер зависла пауза з боку Кокса. Їй здалося, вона чує клацання клавіш комп'ютера. Нарешті він заговорив.

— У Касл Року сорок сім градусів за Фаренгейтом. Вам достатньо?

— Так, — різниця не була така велика, як вона боялася, але все одно значна. — Я дивлюся на термометр у вітрині крамниці. На ньому п'ятдесят вісім[240]. Отже, одинадцять градусів різниця між населеними пунктами, які розташовані один від одного на відстані двадцяти миль. Якщо цього вечора західним Мейном не просувається якийсь надзвичайно потужний фронт теплого повітря, я сказала б, у нас тут дещо відбувається. Ви згодні?

Полковник не відповів на це питання, але те, що він сказав, змусило її забути про все інше.

— Ми збираємося випробувати дещо нове. Близько дев'ятої вечора, сьогодні. Про це я й хотів повідомити Барбі.

— Залишається сподіватися, що план Б спрацює краще за план А. А президентський висуванець на даний момент часу, як я гадаю, годує силу-силенну людей у «Троянді-Шипшині». За чутками, ніби курчатами а-ля кінг. — Вона подивилася в кінець вулиці, де жевріло світло, і в неї забурчало в шлунку.

— Ви можете мене вислухати і передати йому повідомлення? — Непромовлене ним вона теж почула: «Прискіплива курво?»

— З радістю, — відповіла вона, посміхаючись. Бо й справді була прискіпливою курвою. Коли мусила.

— Ми збираємося випробувати експериментальну кислоту. Фтороводневу хімічну сполуку. У дев'ять разів ядучішу за звичайну кислоту.

— Покращення життя вже сьогодні через хімію.

— Мені повідомили, що теоретично нею можна пропалити діру завглибшки дві милі в геологічному пласті.

— На яких забавних людей ви працюєте, пане полковнику.

— Ми будемо робити це там, де Моттонська дорога… — почулося шелестіння паперів. — Де дорога з Моттона підходить до Гарлоу. Я теж збираюся бути там присутнім.

— У такому разі я скажу Барбі, щоб хтось інший помив посуд замість нього.

— А чи матимемо ми радість побачити і вас в нашій компанії, міс Шамвей?

Вона вже було розкрила рота, щоби сказати «такої події я пропустити не смію», і саме в цю мить десь далі по вулиці вибухнув пекельний гармидер.

— Що там відбувається? — запитав полковник Кокс.

Джулія не відповіла. Закривши телефон, вона вкинула його до кишені й уже бігла вулицею в напрямку збуджених голосів. І чогось ще. Чогось, що звучало, як гарчання.

Постріл прозвучав, коли вона вже була за півкварталу.

6

Пайпер повернулася до пасторської садиби, де й побачила Каролін, Терстона і малих Епплтонів, що чекали на неї. Вона зраділа негаданим гостям, бо вони відволікали її від думок про Саммі Буші. Принаймні на якийсь час.

Пайпер вислухала розповідь Каролін про судороги Ейдена Епплтона, хоча зараз із хлопчиком було на вигляд усе гаразд — зараз він уже доїдав коробку інжирних «ньютонів»[241]. Коли Каролін спитала, чи варто показати хлопчика лікареві, Пайпер відповіла: