Слава ЗСУ!

5

Нижню частину Мейн-стрит було заблоковано поставленими ніс до носа поліцейськими машинами з працюючими мигалками. Натовп — мовчазно, без ажіотажу, майже похмуро — стояв поза машинами й дивився.

Горес зазвичай був, як і личить коргі, спокійним псом, чий вокальний репертуар обмежувався залповим дзявканням, коли він вітав Джулію з поверненням додому, та коротким скигленням, коли намагався нагадати їй про свою присутність і потреби. Але, коли вона причалила машину до бордюру напроти «Maison des Fleurs», Горес на задньому сидінні зайшовся низьким виттям. Джулія простягнула руку назад і наосліп його погладила по голові. Заспокоюючи одночасно його і себе.

— Боже мій, Джуліє! — скрикнула Розі.

Вони вийшли. Першим наміром Джулії було залишити Гореса в машині, але, коли він знову видав серію тих коротких розгублених зойків — так, ніби розумів, ніби він геть-чисто все розумів, — вона намацала під пасажирським сидінням його поводок, відкрила йому задні двері й заклацнула на нашийнику карабін. А перш ніж закрити дверцята, вона вихопила з кишені на спинці сидіння свій персональний фотоапарат, маленький «Casio». Вони пропихалися крізь натовп роззяв на тротуарі, і Горес, натягуючи шворку, вів перед.

Їх намагався зупинити Руп, поліцейський на півставки і кузен Пайпер Ліббі, котрий переїхав до Мілла п'ять років тому.

— Далі нікому не можна, леді.

— Це моя власність, — сказала Джулія. — Тут усе, чим я володію в цьому світі: одяг, книжки, інші речі, все-все. Внизу редакція газети, заснованої моїм прадідом. За сто двадцять років ця газета лише чотири рази була не вийшла вчасно. Тепер вона розвіюється з димом. Якщо ви волієте завадити мені подивитися зблизька, як це відбувається, краще застрельте мене.

Руп виглядав непевним, проте щойно вона зробила крок уперед (Горес тепер тримався біля її ноги, підозріливо дивлячись угору на лисіючого чоловіка), Руп відступив убік. Але лиш на мить.

— А вам туди не можна, — наказав він Розі.

— А я таки туди пройду, — гримнула вона. — Якщо ти не бажаєш отримати проносного собі в чашку, коли наступного разу замовиш у мене шоколадного фрапе.

— Мем… Розі… Я маю наказ.

— До чортової матінки ваші накази, — промовила Джулія радше втомлено, ніж виклично. Вона взяла Розі під руку й повела тротуаром, зупинившись лише тоді, коли відчула на обличчі палахкотіння, мов із розжареної печі.

«Демократ» перетворився на пекло. Дюжина чи близько того копів навіть не намагалися приборкати вогонь, але, маючи на собі заплічні помпи (на декотрих так і залишились наліпки, написи на яких вона легко змогла прочитати у світлі пожежі: ЧЕРГОВИЙ СПЕЦІАЛЬНИЙ РОЗПРОДАЖ У БЕРПІ), вони щедро зволожували аптеку і книгарню. Завдяки відсутності вітру, гадала Джулія, їм удасться врятувати обидва ці заклади… а таким чином також і решту будівель уздовж східного боку Мейн-стрит.

— Дивовижно швидко вони спорядилися, — промовила Розі.

Джулія не сказала на це нічого, лише дивилася на язики полум'я, що лизали темряву, розсипаючи навкруги снопи іскор. Вона була занадто шокована, щоби плакати.

«Все, — думала вона. — Геть усе».

Крізь коло поліцейських, котрі тепер поливали фасад і північний бік Сімейної аптеки Сендерса, проштовхався Піт Фрімен. Єдино чистими на його обличчі були ті доріжки, де сльози змили кіптяву.

— Джуліє, мені так жаль! — він ледь не голосив. — Ми його майже зупинили… ми вже були погасили вогонь… аби не остання… остання пляшка, що ті курвалі кинули, вона впала просто на газети складені біля дверей і… — Він витер собі обличчя вцілілим рукавом, розмазавши кіптяву. — Мені так збіса жаль!