Слава ЗСУ!

Стиснувши кулак, він постукав зі свого боку по смузі, знову почувши той самий звук, ніби по склу. Один із вартових-морпіхів аж підскочив.

— Не думаю, що варто… — почала Джулія.

Барбі її проігнорував. Його це почало вже бісити. Злість, що весь день накопичувалася в глибині душі, отримала нарешті свій шанс. Він розумів, що не варто дрочити цих хлопців, вони усього лиш пішаки, але стриматися було несила.

— Йо, морпіхи! Виручайте братана.

— Кінчай, чувак.

Хоч той, хто це сказав, навіть не озирнувся, Барбі зрозумів, що саме він начальник цієї веселої ватаги. Знайома інтонація, він сам такою колись користувався. Неодноразово.

— Ми маємо наказ, тож краще ти нас виручи. В іншому місці, в інший час я радо пригостив би тебе пивом або надрав сраку. Але не тут і не цієї ночі. Що на це скажеш?

— Скажу: гаразд, — відповів Барбі. — Проте, оскільки ми по різні боки спільної проблеми, мені від цього нерадісно. — Він обернувся до Джулії. — Де ваш телефон?

— Вам би і власний не завадив, — продемонструвала вона йому телефон. — За ними майбутнє.

— Я мав, — відповів Барбі. — Купив дешевку на розпродажу. Майже не користувався. Полишив у шухляді, коли намагався накивати п'ятами з цього містечка. Там він і зараз мусить лежати.

Вона вручила йому слухавку.

— Номер набирайте самі. Мені треба працювати. — Підвищивши голос, щоб її почули застиглі в тіні прожекторного сяйва солдати, вона гукнула: — Я видавець місцевої газети, врешті-решт, і хочу зняти кілька кадрів. — А далі продовжила ще голосніше: — Особливо мені згодяться знімки, де солдати стоять обернені спинами до міста в скрутному становищі.

— Мем, я вам не рекомендував би цього робити, — відгукнувся їхній командир, кремезний парубок з широкими плечима.

— Зупиніть мене, — запропонувала вона.

— Гадаю, ви й самі знаєте, що ми не можемо цього зробити, — відповів він. — А стоїмо ми до вас спинами, бо такий наказ.

— Пане командире, — крикнула вона. — Скрутіть щільненько ваші накази, нагніться і засуньте їх собі туди, де дуже проблематична якість повітря.

У сліпучому світлі Барбі побачив чудернацьке видовище: губи її перетворилися на суцільну жорстку, безжальну риску, а з очей струменіли сльози.

Поки Барбі набирав номер із загадковим кодом, вона почала знімати.

Спалахи фотокамери виглядали блідо порівняно з живленими від генераторів прожекторами, але Барбі помітив, що солдати здригаються з кожним її клацанням. «Хотілося б їм, либонь, щоб на знімках не було видно їхніх знаків розрізнення», — подумав він.

2

Полковник Армії США Джеймс О. Кокс казав, що о десятій тридцять сидітиме, тримаючи руку на телефоні. Джулія з Барбі приїхали трохи запізно, і Барбі набрав номер десь за двадцять хвилин до одинадцятої, проте Кокс, мабуть, дійсно не прибирав руку з апарата, бо не встиг телефон видати й половину першого гудка, як колишній командир Барбі озвався.

— Алло, Кен слухає.

Хоча роздратування не покинуло Барбі, він все одно розсміявся.

— Атож, сер. А я той самий курваль, що продовжує встрявати у всякі веселі оборудки.

Кокс також засміявся, гадаючи, поза всякими сумнівами, що початок у них виходить гарний.

— Як ви там, капітане Барбара?

— Я в порядку, сер. Але, з усією моєю повагою, зараз я просто Дейл Барбара. Єдине, над чим я тепер можу капітанствувати, це гриль та глибокі пательні в місцевому ресторані, до того ж у мене нема зараз настрою до теревенів. Я збентежений, сер, а оскільки бачу перед собою спини цілої зграї дрочил-морпіхів, котрі всіляко уникають того, щоб обернутися й подивитися мені прямо у вічі, я також ще й вельми обурений.