Слава ЗСУ!

Нічого не відповів я на те дядькові.

І відтоді я жив спокійним життям у своєму палаці. Разом із дядьком Тарабуком ходив я на прогулянки і разом із ним снідав, обідав і вечеряв. Дядько Тарабук вголос читав мені свої твори, щоб мене розважити й зробити мій час приємнішим.

Цілий рік минув мені у таких розвагах.

Через рік, однак, домашнє життя стало мені осоружним. Жага подорожей вернулася вдвічі сильнішою. Мені часто снилася Піруза і цар Міраж. А якщо навіть снилися Гіндбад і Дегіал, то уві сні я не відчував до них ніякої ненависті. Я знову прагнув неочікуваних пригод, нехай навіть ті пригоди принесуть мені смуток і нещастя.

Певної ночі приснилася мені країна далека й незнана. Весь мій сон наповнився тою країною. Вранці я прокинувся дивно задумливий. Думав я, звичайно ж, про нову подорож. Я вирішив ще сьогодні попрощатися з дядьком Тарабуком і покинути рідне місто.

ПРИГОДА ДРУГА

За сніданком я й признався дядькові Тарабуку, що твердо вирішив покинути сьогодні увечері Багдад. Всупереч моїм сподіванням, дядько Тарабук ані здивувався, ані занепокоївся, ані обурився. Він лиш злегка примружив очі, трохи надув губи й сказав глузливо:

— Чому ти покидаєш Багдад, я ще можу зрозуміти, але чому ти досі не зволив розповісти мені першу свою пригоду, цього я зрозуміти не можу, не хочу і не зумію. Ти дуже ображаєш мене, виявляючи брак довіри до дядька, чия цікавість, напевне, рівна твоїй жазі мандрів. Досі я терпляче очікував тієї хвилини, коли ти сам захочеш усе мені розповісти. Однак, оскільки замість очікуваної розповіді я сьогодні почув із твоїх вуст рішення про новий від’їзд, то я сам тебе прошу, аби перед від’їздом ти вдовольнив мою цікавість.

— Дорогий дядечку, — відповів я, — я глибоко й щиро шаную твою цікавість і охоче її вдовольню. Слухай же мене уважно, бо мої пригоди гідні твоїх вух.

Дядько Тарабук наставив вуха, відкрив навстіж очі, розкрив рота і прибрав такий дивний вираз обличчя, що важко було вирішити, чи він остовпів з цікавості, а чи лише знерухомів. Я розповів знерухомілому чи теж остовпілому дядькові усе, що зі мною сталося під час моєї першої пригоди. Йому страшенно сподобався цар Міраж, його очарувала Піруза, відчув він лиш огиду до Гіндбада і певну нехіть до Дегіала.

— Дорогий Синдбаде! — заволав він, коли я завершив розповідь. — Я вважаю, ти сам винен, що не зумів схилити до себе царя Міража й Пірузу відповідним подарунком. Мушу визнати, що чародійна книжка, яку приніс їй в подарунок Гіндбад, була скарбом напрочуд рідкісним. Що стосується мене — я зумів би затьмарити той дарунок скромнішим, але в той же час ціннішим дарунком. Я поклав би до ніг прекрасної Пірузи вірш, написаний на її честь. Вір мені, що відвела б вона погляд від чародійної книги, аби перенести його на клаптик паперу, списаний скромною рукою великого поета. Гіндбад пішов би ні з чим, я ж одружився би з прекрасною Пірузою. Для тебе, Синдбаде, Піруза втрачена назавжди, я ж маю надію завоювати ту, котру ти втратив. Чого племінник не зможе, дядько зуміє. Я зараз же напишу вірш на честь Пірузи, ти ж вирушиш просто до країни Міража і потихеньку вручиш мого вірша прекрасній Пірузі. Скажи їй тільки три слова: «від дядька Тарабука» — цього вистачить. Будь певен, що, прочитавши мій вірш, Піруза або зажадає від чоловіка негайного розлучення, або чародійною книгою розвалить голову підлому Гіндбаду. Розваливши ту голову або домігшись розлучення, Піруза пришле по мене в Багдад сто лицарів, які навіть всупереч моїй волі і не зважаючи на незначний опір з мого боку відвезуть мене у державу царя Міража, аби я там негайно одружився з нетерплячою і зачарованою моїм віршем Пірузою.

— Дядьку! — заволав я. — Ніколи більше нога моя не ступить в державу царя Міража! День мого повернення став би днем моєї смерті. Там чатує на мене невидимий Дегіал, а окрім того, від вигляду Пірузи й Гіндбада кров’ю б омилося моє серце!

Дядько Тарабук не чув моїх слів. Він сидів біля столу з пером у руках і писав. Минув ранок — а дядько Тарабук писав. Настав день — а дядько Тарабук писав. Перша зірка засвітилася на небі — а дядько Тарабук писав.

— Дядьку! — шепнув я у розпачі. — Я мушу вирушати в подорож! Переїзд із Багдада до Басри займе цілу ніч, а корабель з Басри удосвіта відпливає від берегів.

Дядько Тарабук писав.

— Дядьку! — вигукнув я, шарпаючи його за плече. — Я не маю ні хвилини часу! Я від’їжджаю! До побачення!

Дядько Тарабук писав.

Я надягнув на голову капелюха і вже був у дверях, коли дядько Тарабук переможно заволав: