Слава ЗСУ!

ПРИГОДА ТРЕТЯ

Перський купець з явними ознаками неспокою чи, може, недовіри супроводжував мене до рідного палацу. Мабуть, не дуже він довіряв моїм обіцянкам, що я поверну йому належну кількість таких самих цінних діамантів.

Ні хвилинки не зволікаючи, я подався разом з ним до скарбниці, яка знаходилась у підземеллі, і, відкривши перед його очима скрині, наповнені діамантами, сказав:

— Вибирай одну з них, а я поручуся, що її вміст з верхом винагородить твою втрату.

Купець вказав рукою на найбільшу скриню й усміхнувся зі знаттям та задоволенням.

— Я вибираю оцю, — сказав він, поглядаючи на мене спідлоба. — Маю надію, що зможу нести її сам, на власних плечах.

— Сумніваюся, — сказав я недбало. — Це найважча скриня, і я гадаю, що одна людина не впорається з таким тягарем.

— Якби я був тільки людиною, то, може б, і не впорався, — відповів купець. — На щастя, я є не тільки людиною, але й ще чимось крім того.

— Чим же, якщо можна запитати?

— Я вироджений чарівник, який колись володів усією могутністю чорної магії. Зараз, на жаль, лишилося у мене одне єдине вміння — носити тягарі без жодних зусиль.

— Як же сталося, що ти втратив свої чародійські здібності? — зацікавлено запитав я.

— Через непомірну обжерливість я захворів на катар шлунка, пізніше на катар кишок і врешті на щось, що лікарі впівголоса називали катаром мозку. Через отой останній катар я почав помалу, поступово і в свою чергу втрачати різні розумові та чародійські здібності. Так я втратив їх усі, крім однієї, яку я тобі вже назвав. Ця здібність робить мені в житті різні послуги, і в даному випадку я з її допомогою зможу обтяжити свої плечі цим дорогоцінним тягарем.

Купець підбіг до вибраної скрині, і я наочно переконався, що він без жодних зусиль підняв її на плечі і, злегка від надмірної радості пританцьовуючи, наблизився до дверей, зробив несподіваний, очевидно, прощальний пірует і зник у дверях раз і назавжди. Я покинув підземну скарбницю і повернувся в палац, щоби привітатися з дядьком Тарабуком. Але — важко було його привітати. Він мав безумний погляд і якось дивно рухав руками. Я довго придивлявся до тих рухів, аж нарешті здогадався, що дядько Тарабук наслідує рухи прачок у час, коли ті перуть білизну. Розмова з дядьком Тарабуком підтвердила мої здогадки, бо він щохвилини й зовсім недоречно вставляв у розмову слово «прати» у найрізноманітніших формах і варіантах.

— Звідки ж ти вертаєшся, мій спраний Синдбаде? — запитав він, заглядаючи мені в очі непритомним поглядом. — Які ж то пригоди й попранки чекали тебе у мандрах? Схоже, життя гнітило тебе і прало, бо ти якийсь зблідлий.

— Ні, дорогий дядечку, життя зовсім не гнітило мене. Радше гнітить мене те, що в тобі, замість колишньої веселості, я бачу якусь смутнавість, інакшість і ніяковість…

— Прийди ж у мої обійми, аби я оцю твою пику міг поцілувати і спрати, — закричав раптом дядько Тарабук.

Визнаю щиро, що обіцянка спрати мені пику дещо сплутала й загальмувала мої кроки, які саме несли мене в обійми мого дядька.

— А скажи мені, дядечку, що означають ці дивні одноманітні додатки чи теж вставки до речень, які завжди мають той чи інший зв’язок зі словом «прати»? Чому ти, наприклад, назвав мене спраним ще до того, як виказав незаперечну охоту спрати мені пику?

— Спраним, — відповів дядько, — назвав я тебе, мабуть, тому, що вертаєшся ти з морської подорожі, і я припускаю, що море так чи інакше далося тобі взнаки. У виразі ж «спрати пику» я вжив це слово у значенні довірливо-пестливім, замість «поцілувати міцно, з усіх сил і без церемоній». А зрештою, визнаю тобі щиро, що я не зовсім здаю собі справу з отих пральних окреслень. Вони самі собою навиваються мені на язик, і я маю при цьому нездоланне враження, що все наше життя на цім падолі сліз — це одна неустанна попранка як тих предметів, котрі до прання надаються, так і тих, яким можна прання заощадити. І не витріщуй на мою морду очей, наче ночви, бо морда моя — не прачка, а язик мій — не брудна білизна.

— Свят, свят, свят! — закричав я, хрестячись досить побожно і не без розпачу. — Чи то я сам збожеволів, чи маю божевільного дядька!

— Я знаю, ти хотів би радше мати божевільного дядька, аніж самому збожеволіти. Однак дві вищезгадані можливості зовсім не виключають третьої — що ми обидва божевільні. Ти — як схиблений на жазі подорожей племінник, я ж — як дядько, що зловживає пральними виразами. У будь-якім разі запам’ятай собі ненароком, що племінник зовсім не мусить називати дядька в очі — божевільним. Ти ще шмаркач порівняно зі мною. Тож другим разом не скупися на належну мені шану, ти, недопранцю.